Любко Дереш - КУЛЬТ

Адже у нього ніколи не було проблем із жінками, ніколи!

Цим він надзвичайно пишався і при найменшій нагоді хизувався у тісному колі друзів. Починаючи із чотирнадцяти років, коли він переспав зі своєю однокласницею, і закін чуючи приватною гімназією, де йому поталанило звабити певну старшокласницю. Коледж став першим каменем спотикання, який змусив засумніватись у своїй спромож ності. Спочатку він крутив романи з одною викладачкою англійської, але заміжність шановної пані мала надто знач ний вплив на лібідо останньої. Раз.

Потім пан Андрій переключив увагу на власну секретар ку, але ця була маленькою заляканою мишкою, і секс із нею не уявлявся панові Андрію як щось особливо приємне. Два.

Тому він кинувся шукати новий об’єкт пожадання. Ним стала пані Полісунка, яка, одначе, не виявляла ні найменшої уваги до альфонса. Чергове вражаюче фіаско. Три.

Чотири, власне, ставалося. Ніяк не вдавалося звабити якусь просту, зелену ще медсестру. Чи могло бути щось болючіше? Директор став зауважувати за собою, що вкри вається холодним потом, коли бачить її, Аліску. (Навіть подумки він називав її Аліскою, мов жалюгідне цуценя.) Аліска повністю заволокла його увагу. Аліска там, Аліска сям, всюди Аліска, від неї не можна було сховатися, бо думки про секс із Аліскою не давали спокою ніде.

«З тим треба щось робити», - вирішив пан Андрій. Один маленький невинний коїтус врятував би його назавжди. Він би відразу ж перестав за нею упадати, відразу ж повернувся би до родини. Відразу ж, без найменших зволікань став би чуйним чоловіком та люблячим батьком. Відразу ж.

«Запросити б її до себе на квартиру… Або до кабінету. Вона б дала себе уламати».

«А може, в підвальчик? - запитав раптово внутрішній голос. - Тут т а к і підвальчики! Під дівчачим гуртожитком, що скажеш? У підвал, щоб віддухопелити, як тоді».

На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже не подібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.

«Сам себе вже не впізнаєш, чи що?» - спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.

«А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме».

Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссі. Думка «у підвал, щоб як тоді» належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдиновірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.

Мастурбація не допомогла.

Він продовжував у навіженому стані блукати з конференц залу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.

Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.

До кабінету заглянула його залякана секретарка:

- Андрію Ярославовичу…

- Ну шо? Шо ше?! - дико дратуючись, прикрикнув він.

Починала боліти голова, і думати бодай про щось інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.

Секретарка втомлено провела рукою по чолі - видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.

- Куратори записували… 157 дітей немає… К… Карантин?Пан Андрій раптом не зміг в’їхати у слова тієї миші. Діти… яких немає. Що за маразм! Діти… яких немає, бо… (ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай) Яких немає, бо… карантин? Яких немає, бо… кураторизаписували? Записували… бо карантин, чи що? (Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай) Діти, аж 157, бо немає кураторів, які… (Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯ НЕМОЖУ ДУМАТИ)

Карантин… 157 кураторів…записували кантин…Ні чорта не зрозуміло…

- Які… ше діти?

- Ті, шо на ґрип хворі… Ну то як? Відкриваємо?

Пан Андрій безсило махнув рукою:

- Та робіть, що хочете… Я, напевне, також уже хворий… З моїм заступником… Порадьтеся. Але відкривайте…

Секретарка знову уважно глянула на директора. «Він явно нездоровий», - подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.

Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері.

Хтось щойно заходив до нього в кабінет.

Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?

Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?

Щось про дітей. Або про кураторів. (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

Так так, він замислився про Аліску. Говорив він до когось тільки но, чи може, сам до себе?

- Я, певне, також уже хворий.

Так він казав щойно дружині телефоном. Або не їй… Чи не телефоном… Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.

«Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам’ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска». (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

«Пам’ятаю, пам’ятаю. Аліска, як песик, як ім’я пса, пса сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА через тебе, Аліско? Піду но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою».

Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, нама гаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА) почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.

«Навіщо я його взяв? - спитав сам у себе. - Є якісь листи?

Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО М Е Н Е ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?»

Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.

У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його найкращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав’язав розмову з Корієм.

Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.

По кількох горнятках вина Полісуна потягло на виливан ня душі.

- Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! - пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.

- Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де - моя тілько за роботу! Шо не прийде - все робота, робота!

- Правда?! - аж засвітилися очі в Полісуна. - То і у вас таке було?

- Ну… було… у всіх таке. Тільки, Мирку, не викай мені… ми вже гейби як приятелі, раз п’ємо. Але…