Любко Дереш - КУЛЬТ

- Як ви сказали?!

- Свого старого знайомого, і ми з ним проблукали ше пару років, просто граючи на вулиці. Навіть бачили самого Гендрикса з пальцями від Диявола… Я на власні очі бачив мітку Лихого - вона була в Гендрикса під лівою пахвою.

- Ви сказали «доппельґанґер», а не «старий знайомий».

Шо то означає?

- Я сказав «старий знайомий», і не треба мене оббріху вати. Я знаю, шо кажу… і взагалі - я мав розказати про зовсім інше. Ти десь працюєш, та? Десь тутай?

- Ну, та…

- Певно, в ґімназії, нє?

- Та…

- Но то можеш нині туди не йти… епідемія ґрипи. Всі хворі.

- Як ви знаєте?

- Як я знаю? Та знаю, хіба того не видно? Аніж маєш іти до тої твоєї ґімназії, краще походи по місту, придивися, як сніг падає… Заглянь он до тої церковці… цікаво буде.

Банзай ввічливо знизав плечима:

- Не знаю. Не знаю, можливо, так і зроблю…

- Так і зроби. Певне, маєш там десь дівчину? Та?

- Ну…

- Певне, шо маєш, то ж видно всьо по тобі, - старий витяг нову пом’яту цигарку і знову запалив. Сніг із неба сипав усе густішою завісою.

- Но то я тобі скажу таке: тримайся її, як життя. Так мені казав мій старий знайомий, а він знав, шо каже.

- Шо то за такий у вас старий знайомий?

- Шо за один? Та ти його, напевне, знаєш. А не ти, то колєжанка твоя точно знає. Хто тут живе трохи довше, переважно знає його. Переважно. Та вона й м е н е мусила б знати. От цікаво: чи пам’ятає вона мене?

- То ваш колєґа місцевий також?

Старий незадоволено повторив, випустивши дим поміж бороду:

- Раз кажу «мій старий знайомий», а сам я місцевий, значить, і він місцевий. Старий знайомий.

Банзай глянув на годинник. Пів на дев’яту. На перший урок можна не спішити - у нього вікно. «Почекаю, послухаю байок», - подумав Банзай.

- Я тут зі своїм знайомим уже дуже давно. Погана історія в того міста. Послухаєш, чи я вже тобі набрид?

Банзай заперечливо похитав головою, підбадьорюючи людину оркестр говорити далі:

- Давайте, я ше маю час.

- Но то було все дуже цікаво. Колись, на початку століття, тутай було шось типу спального містечка - українська інтеліґенція і польська шляхта. Почалася Перша світова, і дуже багато корінних мешканців еміґрувало до Канади.

Місто було майже шо порожнім. А потім була Велика Вітчиз няна, та? І ті, шо залишилися, втекли за океан або ж пови мирали. А потім була операція «Карнагула»: із півдня України совєти перекидали москаликів сюда, на порожнє місце… Але вони не приживались тут і вимирали. Бачиш, тутай специфічне, унікальне місце. Всьо старіється на очах і розсипається, ламається, зникає. А років десять тому місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві тре тини втекло знову: на трускавки в Англію чи помаранчі в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншю та заокеанії.

Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.

- А чому так?

- Чому? Подивись на гори.

Юрко підкорився.

- Ти би там заблудився?

- Може. Напевне. Скоріш за все.

- А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, якби був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди.

Направду, підеш - і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер - ну, останні кілька сотень років - той блуд ніби спус тився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблу дитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок…

- Чого?…

- Чого? Таке краще не питати. Непогане місто… Завидна.

Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а… Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.

- Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. - йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на старого іншими очима.

- Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити… Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.

- Я нікому нічого не обіцяв!

- Може, й нє, а може, й та… Вирішувати тобі, а не мені.

Тільки скажу тобі таке: вся та метушня - вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, - це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка - звичайнісінький сухотник, і Гендрикс - простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі - трель кання на піаніні… Вона просто мусить врятувати всіх нас.

Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.

Старий заклав на шию свій музичний прилад, взяв до рук гітару і промовив на прощання:

- Йди, і так вже я розпатякався засильно. Тепер, певно, думаєш, шо я черговий божевільний.

Банзай не став заперечували, лиш дипломатично повів головою. - Іди. І не втікай від обіцянок. І пам’ятай, шо я казав. І передавай вітання своїй колєжанці. І Ґєнику Брєвнову, він також мене має пам’ятати!

Вже порядно відійшовши від одержимого старого гіпі, Юрко озирнувся.

«А як щодо Бога? Він нас не порятує?» - подумалось Банзаєві.

Несподівано старий перестав грати, подивився на його обличчя через сніг і вигукнув:

- А Бог і є любов, дурненький!

2.

Коледж

У коледжі й справді ґрасувала епідемія. Коридори випо рожніли, а класи постихали. «Я був тут учора чи ні?» - ви никло природне запитання. Надто все змінилось.

На вході не було нікого. Ні Корія, ані будь кого іншого.

Нікого.

Коридори стали лункими, аж занадто. Від їхнього відлун ня хотілося розмовляти лише пошепки. І взагалі, накритись із головою ковдрою і сидіти у себе в кабінетику, попивати чай з аспірином і «Колд Флю».

Багато чого змінилось.

Пан Ярослав, добрий тихий пан Ярослав, що картогра фував перервами світову павутину, зліг із пневмонією. За ним приїжджала його дружина - молода дівчина в окулярах, як і він сам - хімік, з довгим, по пояс, розпущеним волоссям.

Вона прийшла прямісінько на урок в 11 А, взяла пана Яро слава за руку і пояснила діткам, що їхній учитель сам, як та дитина, не послухався своєї киці і пішов на роботу, бо в нього, бачте, сьогодні випускники, а у вашого вчителя запалення легенів, і він себе зовсім не береже, хоче мене овдовити. Пан Ярослав, якого просто виволокли з класу, немовби виба чаючись, розгублено знизав плечима.

Усі були дуже розчулені такою любов’ю. Дехто з дівуль навіть пустив сльозу.

Молода довговолоса панночка не відпускала хімікової руки до самого Стрия. В кабінеті пана Ярослава було надто зимно, а він біля комп’ютера практично не рухався. Такі ось пироги. (Кажучи відверто, тепло було лиш у кабінеті пана Анд рія. За що всі його тихцем ненавиділи.) Сам пан Андрій перебував зараз дуже далеко. Увесь його розум був поглинутий привертанням уваги Аліски, тієї самої молодесенької медсестрички, чиї смаки так несподівано спів пали зі смаками пані Полісунової. Для директора це пере творилось на справжню манію. Перестав справлятись із покладеними на нього обов’язками. Годинами просиджував у кабінеті, виглядаючи у вікно й тяжко роздумуючи, чим заслужив подібної кари у долі.