Любко Дереш - КУЛЬТ

- Не чекав, та?

Банзай заперечливо похитав головою. Задерло в легенях і стягнуло в паху.

- Розумієш, тут така делікатна ситуаційка вийшла… в пана Андрія виникла певна проблемка… Із власною дружиною.

Якась сука настукала їй про Аліску. Розумієш? Одним словом, Андрій попросив підмінити його і провести з тобою виховну бесіду. Так і сказав: «Поговори з тим Юрою, бо він мене вже задрочив». Так і сказав, слово честі.

Юрко спантеличено звів докупи брови.

- Сам розумієш - ну не може чоловік… Мусить показати дома, хто в хаті господар. Бо без того діла не буде… Так так, кожен мусить знати своє місце… Моя стара забула - і на тобі маєш. Переплутала, розумієш, банки з кавою і труткою на жуки. Але то таке. В життю, Банзаю, як на довгій ниві, всьо може статися.

Банзай повільно повернувся, щоб вийти. Двері за ним виявилися зачиненими.

- Так так. Головне, як то кажуть, знати своє місце. Не зажиратися. Чуєш, Банзаю? Як знаєш, де твоє місце в світі, уникнеш багатьох неприємностей. І не спіши так сильно, бо все одно, як то кажуть, «життя як сон». Чув такий вислів?

Банзай мовчки кивнув. Ставало дедалі незатишніше у присутності Корія. Від старого віяло хворобою. Щось точило його свідомість, як шашіль дерево. Банзай заплющив очі і дуже, дуже сильно спробував прокинутися.

- Шо, не виспався? А може, то всьо - СОН? - сказавши це, Корій обвів театральним жестом кабінет і весело захихотів. - А якщо говорити відверто, то я прийшов сюди влаштовувати власні інтереси. Між тобою і мною. Ти знаєш, відносно чого. Пам’ятаєш, як ми тоді літали в Азатоті, га? Ото були, курча ляґа, дні… А тепер, коли всьо можеш, якось і не так вже цікаво, як уявлялось… нема романтики. Нуднувато…

Але брешу. Брешу, цікаво і зовсім не нудно. Клянусь.

«Так він же божевільний, як той щур у бомбосховищі», - подумав Юрко.

- Так от, шось я не туди зайшов. Мав на думці спитатися: якого милого ти ше тут? Га? Я ж тебе вроді як попередив - не дрочи мені мозґи. Не грай зі мною в дурні ігри. Але ж нє - мусив ти слухати, шо тобі різні придурки говорять.

- Як ви знаєте? І взагалі, якого біса… то всьо… та вся комедія? Я ж чув голос директора, де він? - нарешті наважився спитати Юрко.

Корій лише знову розреготався.

- Несуттєво. В моєму теперішньому становищі з н а т и - це як дихати. Андрій є там, де й був, а от питаннячко на засипку - де ти? Але приємне на потім. Тепер справи, бо час не жде. Я багато думав, як би то тебе краще копнути в сраку, шоб ти тілько но ногами зафуркав до свого Львова.

Місто в нас невеличке, але не без заскоків. Усі всіх знають.

Нікого зайвого нам не потрібно. Але ти неждано негадано показав таке, - Корій у награному здивуванні повів голо вою: -…шо я аж не сподівався. І подумав: «Най си малий пога няє зі мною перед смертю». Так шо вирішив я тобі дати шансу. Ти знаєш, які ставки в тій грі, правда? Знаєш знаєш, по тобі видно. Вони всім кажуть… вони як шлюхи, це точно.

Тільки скажу тобі таке - для тебе це вже кінець. Ти ніц тут не зарадиш, хоч би й тріс. Ти вже не виплутаєшся.

Банзай сковтнув слину, однак свіжою рот не заповнився.

Він мусив щось відповісти, аби Корію не здавалось, що перемога за ним.

- Ти постійно блефуєш. Мені казали, шо ти маєш силу, але той, кого ти хочеш випустити, на тебе ложив…

- Ха, так тобі казали ті старі пердуни із Ззовні? Вони всі вже впали в маразм. Називають себе Богами Сивої Давнини, а насправді - купка склеротичних перестарілих маразма тиків, які колись навчилися літати за межами тіла. Чесно, Банзаю, ніяких Богів Сивої Давнини немає, це щось на зразок астрального Ротарі клубу. Дешеві панти. Я так тобі всьо кажу, щоб ти не дуже розчаровувався, коли побачиш своїх тих нібито друзів. Повір, коли ти запізнаєшся із ними поближче, тобі стане соромно, а ще більше - гидко. Це старі пердуни, не побоюсь я повторювати тобі. Та вони вже такі старі, що й забули навіть, як пердіти. І всьо, шо вони наговорюють на мого Майстра Леонарда - це брудні й недотепні інсинуації. Як казав наш горячьо любімий Ґарант, сітуація отлічяється на сто восємдєсят про центів. А мій пан і Майстер Леонард - це, так би мовити, одного поля ягідки. Кажуть, вони добре знаються на вищих рівнях. Можна сказати, брати по духу. Але бачиш, м і й пан більше гармоніює з моїм внутрішнім світом… І взагалі, чого я перед тобою виправдовуюся - захочу, і ти здохнеш на моїх очах від простати, за якісь півгодини, - раптом аґресивно сказав Корій. - Хочеш такого?

- Нє а. Ти ше мав сказати, де директор. Я чув його голос…

Корій закотив очі й голосно зацмокав язиком:

- Бож же, Боже… яка дурна дитина. Скажи, Банзаю, у тебе ж затримка розумового розвитку, я вгадав? І раптом промовив голосом пана Андрія:

- Ну то як, Юро, підемо знову їбати Аліску, як тоді? Чи тепер, може, твою Дарцю? Вона ж тоже ше та штучка…

Банзаю підкосилися ноги, і він тихо сповз по стіні. Він точно спав, це сто відсотків, нема питань, не може бути пи тань, всьо о’кей, я сплю, а раз сплю, значить, то не насправді, а раз не насправді, значить, хай діється, що діється, а я мав вас всіх глибоко в дупі, і робіть собі ЩО ХОЧЕТЕ, бо я болт забив на сновидіння…

- Ну у у, Банзаю, ну ти і слабак… а ше так вимахувався:

«Мої сновидіння. Рефлєксії»… - саркастично кинув Корій. - Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, о р д и н а р н і й ІМІТАЦІЇ.

Гівна варті ті твої записи. Направду. Дурного робота. От, наприклад, ти знаєш, що ми з тобою зараз спимо?.. Гей, ти шо?.. Альо о о о!!!

Нараз Корій підійшов впритул до Банзая - той саме марно намагався втратити свідомість. Але ніяк не вдавалося.

Корій притулив йому до чола два пальці, і по Юрковому тілу прорвався потужний електричний імпульс. Його ледь під кинуло в повітря, по шкірі забігали мурашки. Почувся запах паленого волосся.

Корій взяв його під руки, (хай собі робить, що заманеться, мені пофіґ, я ж бо сплю) підволік до столу і всадив у крісло, а сам побіг і знову зайняв позицію головуючого.

- Ну й насміши и ив ти мене! Оце перед вами Банзай, якого ви не знали! Душа компанії, розвеселить до смерті кожного!.. Так от, Банзаю: ми з тобою зараз спимо і бачимо один і той же сон. Класно, правда? Тобто його бачу я, а тебе затягнув по потребі. Бо ти мені подобаєшся як мужчина.

Банзай безсило підняв очі на чоловіка, не дивуючись уже нічого. Той чемно сидів навпроти, склавши руки на столі, немов старанний школярик, і звабливо кліпав віями. Лице було абсолютно божевільним, радісним і дико бадьорим.

- Ну добре, жартую. Треба ж твою увагу якось привертати.

Бо, по правді, ти в мене один слухач на всю Землю. Душа моя втомилась від самотності, - з фальшивою патетикою завів старий. - Якщо чесно, ти мені противний, о! І взагалі!

Я мав тобі похвалитися своїми досягненнями. Ми СПИМО, козел! Реаґуй же якось, а не дивися в стелю, чуєш?! Реаґуй!