Любко Дереш - КУЛЬТ

- Не знаю, я ні хріна не чую, - зі зневагою до всіляких там фіктивних переживань легковажно сказав біолог. - От слухав Дімка про всяку хєрню, і поїхала йому криша… М да а а… пахан - і дочку. Як казав один мій випускник, «ніззя абять ніабятнає»…

- Блок. Або Пушкін, - устромився непевно пан Вітайль.

- Чьо?

- Так казав… - пан Вітайль насилу проковтнув слину.

Біолог викликав у нього дивний забобонний страх. - Ну… так, по моєму, писав у якомусь віrші Блок… або Пушкін.

- Я канєшна ізвіняюсь, таваріш Інтєліґєнт, - доволі в’їдливо промовив Кєша. - НО ЕТА НІКАВО НЄ ЄБЬОТ!

Ханигін Тичинда голосно дзенькнув ложкою по тарілці, з гуркотом підвівся й пішов. Лісун запитально подивився на кумпля.

- А чьо ти на мене дивишся? То він такий псіхований… він, панімаєш, загрозу чює. Де ж він, такий умнік, у нас та й узявся?

Лісун безпорадно знизав плечима, встав і поніс брудну тарілку. За мить зник і Кєша. Залишився лише самотній Банзай, сам на сам зі своїми лихими передчуттями.

2.

Банзай пригадав, що вєлікій посьолок Жданово мало чим різнився від Мідних Бук. В обох випадках, коли Банзай схо див на перон містечка, його зустрічав пенсійного віку згорблений дідок, що міцно стискав у десниці свій кінець і люрав їдко жовтою сечею на землю. В обидвох випадках стояла шалена спека, і сеча практично відразу висихала.

Відливши, в обох випадках дідусі ховали свої мертві кавалки м’яса у ширінку, заправлялись, озирались і, поохкуючи, розглядали розпечений вагон Юґо Западной Желєзной дароґі.

Рік перед тим (мається на увазі час, коли Банзай приїж джав у Жданово - 1995 й рік Божий) у Юрковій квартирі поселили хлопаку з під Маріуполя, за програмою обміну учнями - діти зі Львова їхали в Ізмаїл, Донецьк, школярики звідти - до нас. Банзаїв тато, вперше після сьомого класу відвідавши батьківські збори, набрався просвітницького духу і вирішив притулити дитя з Півдня у своїй хаті.

Таким чином Банзай познайомився з Аркадієм «Коброю»

Свароговим, відомим мешканцем вєлікого пасьолка Жда нова.

Через рік Банзай разом із його кумплем Дощем були запрошені Коброю у його рідне, миле, маленьке містечко Жданово, де їх очікували незабутні дні їхнього життя.

Банзай і Дощ вийшли на перон - безлюдний (не беручи до уваги горбатого дідуся) і страшенно гарячий. Потяг миттю втік, наче боявся довший час залишатися на цій станції. - І шо тепер, старий? - поцікавився Дощ. Його волосся злипалося від поту, а обличчя пашіло червінню. Банзай почував себе не краще. І раптом…

Саме так, раптом. Кобра з’явився на горизонті, наче ковбой Везунчик Люк із мультиків, виповз із марева, мов сонце, що сходить. Це був Кобра власною персоною, і ніхто інший, тому що ніхто інший не носив би таких пошмато ваних джинсів, такої засмальцьованої, такої старої джинсової куртки, такого довгого, такого масного волосся, як Кобра. У мареві спеки він нагадував злого демона Андеґраунду, якого випустили з пляшки на світ Божий необачні панки.

Вони не здоровкалися за руки. Вони обіймались, бо, холєра, направду скучили один за одним. На шиї Кобра носив блискучий сталевий пацифік. Юрко відразу впізнав його: рік тому Кобра виміняв його у Доща на плакат. Плакат і донині висів у кімнаті друга: на ньому дизнеївські звірятка весело ганяли поміж дерев Доброго лісу, а під якимось розлогим дубом гола Білосніжка гицалась на Принцові у позі «вершниця», в екстазі похоті закинувши лице до неба. Під плакатом дизнеївськими літерами запитувалось:

Славні були часи… Кобра повів їх до свого дому, де він жив сам зі своїм дідом. Дідусь був математиком у відставці, заробляв тим, що давав уроки всіляким дебілам. У вільний час дідо захоплювався культурою ніндзя. Його тіло володіло воїстину неєвропейською пластикою. У невеличкій май стерні він виточував собі мечі, ножі, зірочки до метання та тризубці до пробивання аорт. Кобра сказав, що осінніми вечорами його дідо натягав на себе свої чорні, власноруч пошиті шати, закладав маску, прив’язував до спини меча і йшов вигулювати їхнього чорного велетня ньюфаундленда Шіву. Кобра сказав, що одного разу його дідові перегорить не той синапс, і він виріже все місто. Зрештою, різати тут когось особливо й не було - усі молоді люди виїхали в сусідній Маріуполь на заробітки, залишились лише старі й діти. Останніх без проблем можна було перелічити на паль цях: Варя, Аня, Маша та Юля. Першим двом було по десять.

Маші - дванадцять. Юлі - тринадцять. Коли Дощ поціка вився, як же Кобра тут справляється без дівчат, той байдуже кинув, що Юлька є завжди. Знати щось більше Дощу перехотілося.

Ще дідусь любив пити зелений чай і медитувати, спог лядаючи блиск сонця на вістрі своєї зброї.

Але найцікавіше було не в Юльці, і не в дідусі ніндзі математику. Найцікавіше було за містом. Величезні, буйні, незаймані плантації коноплі посівної, неміряні лани конопель.

Вони спробували курити в перший же день. Весь наступ ний місяць та ще один додатковий (який Банзай випросив у тата телефоном) вони, насвистуючи: «Занадився журавель до бабиних конопель», курили також.

День у день.

Вони вживали траву всіма можливими способами: смажили, виварювали у молоці, розтирали з цукром і курили, курили, курили. Вони обкурювались до такої міри, що вихо дили на незвідані рівні сприйняття. Якось Банзай вкурився так, що бачив рай. Специфічний рай планокура: величезне червоне сонце сідає за горизонт, висвітлюючи силуети конопель. Високі й ставні, що манять до себе й закликають спробувати. І голосна гра на цитрі. Божественні звуки, ней мовірно проникливі східні звуки цитри.

Було ще багацько цікавих трафунків, але певна візія в кінці липня змусила його різко зав’язати з травою і їхати додому.

Під час накурки йому було дане видіння. Якийсь чоловік у білих шатах, з бородою і довгим гіпівським волоссям простя гував йому рослину коноплі - цілу, з корінням, листками та «шишечками». Жіноча рослина, та, котра дає «смолку».

Чоловік у білому простягав її Банзаю, мовляв, візьми, вона вся твоя.

Спершу Юрко подумав, що то був Ісус.

Потім він розважив повну нісенітницю такого припу щення, і його сковав жах. Чоловік у білому настирливо прося гав йому коноплю, підбадьорюючи лагідною посмішкою. Очі пана в білому поблискували радістю, вони просили і нака зували.

А потім він почав падати у вічність. І десь у глибинах вічності, після кількох століть падіння, він впав у велетенське багно, просторе, наче первоморе Тетіс. Банзай лежав лицем до неба, відчуваючи, як його засмоктує. Пам’ятав червоне небо над головою і задуху на болоті, тяжкі міазми, що йшли з про тухлих вод. І тоді до нього крізь багно пройшов інший пан, молодий, смаглявий, виснажений далекими боями, у потер тому десантному камуфляжі. Він нахилився над Банзаєм і простяг свою руку. Чоловік був дуже сильним, від нього хвилями било життєвою енергією. Банзая засмоктувало все глибше й глибше. І глибше.