Любко Дереш - КУЛЬТ

Світло з’явилося квадранс по сьомій - Юрко переко нався, що графік вимкнення останнього існує лише у хворо бливій фантазії кількох душевнохворих, яких з академічної цікавості допустили до вимикачів. Бажаючі зґвалтувати власну незайману свідомість заходили у маленький - не набагато більший за звичайну аудиторію - актовий зал і сідали на скріплені травмованими тріадами крісла чи парти, виставлені півколами, як у амфітеатрі. У далекому мороці зали стояли велетні динаміки, що зрідка бадьорили попсою гопівське вухо на дискотеці.

Банзай позирав з за декорацій на публіку: упізнавав знайомих - його учні, кумплі по універу, просто знайомі (як, наприклад, Ґєник Брєвнов - він й оте зелене блідолице руде дівчисько, що останнім часом не відступало від нього ні на крок). Була там і лицескривлена Риба Сонце. Глядачі збуджено гуділи і голосно реготали один до одного.

Несподівано зникло світло, і дійство почалось.

4.

І було все так:

Погасло світло і майже відразу почулися перші вкрадливі акорди Джиммі Гендрикса, «Дитя Вуду». Тихі, вони посту пово наростали до такої міри, що починали дрижати кишки необачних глядачів, котрі так довірливо прийшли, незва жаючи на засторогу. У повній темряві на стелі зали з’явився тьмяний рисунок, що ставав чіткішим та яснішим разом із музикою. На всю стелю проектувався кліп Гендрикса.

Так само зненацька спалахнули чотири яскраві кварцові юпітери, вимазуючи сцену болючим білим світлом. Окрім юпітерів, були ще один червоний прожектор та великий увімкнутий стробоскоп. На заваленій різним непотребом сцені стояли вони - Банзай, спираючись задом на парту, Малаялам із трубою в руках, немов Майлз Дейвіс у молодос ті, та Семпльований з бас гітарою в руках. На старому телевізорі, що розмістився справа від центру, стояла Дарця Борхес. Вона несміливо склала руки перед собою; Дарця була одягнута у вузесенькі шорти та тонку картату сорочку, під якою було ніщо (точніше, під якою не було нічого). Згодом увімкнули ящик: Дарця почала пластично танцювати на ньому, немилосердно збуджуючи усіх хлопців у залі. Згідно із концепцією видива, Дарця мала бути (і, зрештою, була) символом хіті, сексу та бажання. Танцівниця на телевізорі символізувала покійного Джима Моррісона - як знак еротичності у колі смерті.

Джиммі Гендрикс затихав, але ініціативу перехопили хлопці: вони грали Ґріґову «Пісню Сольвейґ» під барабанну партію самого Джо Бонзо Бонхема, прославленого перку систа «Цеппелінів» (делікатний натяк на попередника мас культу?); виходило доволі різкувато, проте все ще мелодій но.

Банзай, що розсівся на парті, тримав у ґрабах якусь кни жечку і читав звідти вірші. Це був його пестунчик - сердега Тичина, пізній Тичина, якого розчавив єдиновірний худож ній метод, перетворивши добірний імпресіонізм на фураж для совіцької худоби. По залу роздавалися невеличкі оголо шення:

ВОНТЕД:

Тичина Павло Григорович («Тичинка») молодий талановитий поет імпресіоніст Пішов з дому і не повернувся.

Винагорода - в межах розумного.

SHUKANO:

Tychyna Pavlo Grygorovych («Tychynka») a young talented poet impressionist.

Had left his house amp; didn’t return Reward - sensible

Коло Юркових ніг стояв порцеляновий унітаз, підібра ний на смітнику. На сусідній парті стояли касетний магніто фон мильниця, в народі - «Інтернаціонал», та стовпчики касет до нього. Ще далі - великі картонні паки з під холодильників, меблів та інших громіздких речей. На картонних декораціях висіли старі картини, які могли б продаватися на вернісажі. Подалі від людського ока трима лись гори макулатури, кувалда і добротний замашистий молоток.

Непомітно згас один із юпітерів, від чого спалахи стробо скопа стали чіткішими.

Хлопці почали грати у незначний дисонанс; руки Дарці легко пурхали по її тілу, рухи її заворожували. Банзай замовк і жбурнув книжечку з Тичиною до унітазу. Із шухляди стола витяг запальничку і купу газет; по черзі підпалював і кидав до кібля різного роду «Факти», «Нострадамус», «Українсь кий шляк», «Бєлая калдунья», «Високий замок», «Ванґа» та іншу жовту бульварну читанину, котра горіла на диво яскравим полум’ям.

Поки Банзай знову взявся за поетику та поезію, Дарця зіскочила з телевізора, підпалювала потихеньку і викидала пошматовані рештки журналів для жінок домогосподарок та слюсарів інженерів соціал сантехніків та інших роботів (або дітей, котрі дуже скоро стануть ними): «Ліза», «Атд у х ні», «Вот так!», «Тєлєнідєля», цілу ґенерацію журнальчиків «Кул» («У нас кльовиє шмоткі і дєвчьонкі нічєво, а у тєбя?»). І, нарешті, вражеський дзот «Наталі», підданий кремації в останню чергу. Загас черговий юпітер, з’явилася картинка на позиралку телевізора (до нього непомітно був під’єд наний відеомагнітофон): там показувалися змонтовані Сем плом ув один сюрреалістичний бунюелівський сон програми «Полє чудєс», «Уґадай мєлодію», «СВ шоу». Дарця знову повільно звивалась на ящикові.

Поезія ставала все жорсткішою, але тепер вона не летіла до мушлі: Банзай по пам’яті цитував Покальчука, Антонича й Андруховича, пронизуючи їх усіх нитками Рембо. Чуваки з інструментами грали тепер абсолютно протилежні мелодії, голосно, вражаюче й іритуюче. Банзай увімкнув «Інтер націонал» (на кілька секунд замовкло все - Семпльований, Павук, Джо Бонзо Бонхем), і з мильнички потекли звуки «Атпєтих машенніков», потім «Запрєшшьонних барабань шьшіков» і «Рукі ввєрх». (Залою покотився шепіт схвалення подібного вибору.) Банзай додав голосу, і народ (за винятком небагатьох) урешті почав відчувати справжній кайф. Непомітно Юрко взяв великий молоток і що було моці вперіщив по магніто фону. Навсібіч порскнули іскри і друзки чорного пластика.

Програвач зажував, проте не замовк.

Він помер на наступному ударі. А ще за мить полетів на підлогу понівеченим клубком дротів, плівки та пластмаси.

Згас черговий прожектор. Тепер, коли палав єдиний юпі тер, було добре видно червоне полум’я прожектора і спалахи стробоскопа. Хлопці грали гарячий навіжений шум, повер таючи до життя забутий, але невмирущий нойз арт. Малая лам експериментував зі звуком, прикриваючи отвір труби мокрою губкою; Семпл нещадно дер струни. Дарця знову зіскочила з ящика і зайшлася разом із Банзаєм обривати картини з картонних стін, кидати на підлогу і втоптувати в порох. На стелі спалахували і гасли слайди з колекції пані Держислави.

Погас останній юпітер. Юрко узяв до рук молот. Зал зах линався і топився у шумі, що лавиною виривався з динаміків.

Екран телевізора показував клапті різних мильних серіалів та тупих передач. Час від часу там з’являлись і їхні зобра ження - кадри, зняті на репетиції їхнього ж перформенсу.

Банзай викрикував у зал надірваним голосом рядки з Джей мса Дуґласа Моррісона, поета: