Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де поділася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одної жінки й дівчата.

– Та цитьте ви, дурепи, щоб ваші язики нетерплячі порозпухали!.. – придушено шипіли на них солідні дядьки, водночас оглядаючись на міліціонерів: чи не чують раптом?.. Жінки й дівчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронців, проте вже за хвилину знов починали своє:

– Та де ж ця Стефа поділася?.. Ото дурна!.. Де її тільки носить?..

До печер на крутому березі Стрипи, які колись слугували притулком для мешканців скельного монастиря, юрбу колгоспників підігнали приблизно за півгодини. Тепер всі усе зрозуміли остаточно, оскільки печери були оточені кількома кільцями вже не міліціонерів, а співробітників держбезпеки настільки щільно, що й мишенятко не проскочить, навіть якщо захоче.

Отже, зараз його накриють і схоплять. Шкода дядька, ох і шкода!.. Цікаво, як ці кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тоді хто саме?! У якої ж це паскуди, цікаво дізнатися, забракло совісті, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все підготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..

– Агов, Акімочкін! Де там ті школярі забарилися, скільки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби відповідаючи на невисловлені запитання колгоспників, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У відповідь пролунало:

– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.

Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирішили в присутності не просто всіх повнолітніх селян, але навіть дітей!.. Паскуди, ох і паскуди, щоб вам не діждати!!! Хоча… що тепер вдієш?..

Як раптом знов червонопикий:

– Акімочкін!

– Так?..

– А давай-но накажи місцевим, щоб терміново перевірили, чи всі тут присутні, чи раптом хтось не втік звідси? Та скажи, нехай селом пройдуться і будинки перевірять. Кого знайдуть – всіх сюди до єдиного!..

Капітан держбезпеки кивнув червонопикому й пішов віддавати розпорядження. Тільки тут селяни помітили, що місцеві рукомиські правоохоронці скупчилися окремо від усіх і позирали довкола з явною злістю. Якщо операцією керували чужаки – отже, місцевих просто відсторонили, іншого пояснення не було. Тепер капітан, якого червонопикий майор назвав Акімочкіним, про щось тихо розпорядився, тоді частина рукомиських міліціонерів побігла до села, інші ж розосередилися між людьми й почали уважно оглядати всіх і кожного.

А раптом вони помітять відсутність ланкової Стефанії?! О-йо-йой, що то з нею і з її дітьми буде, що то буде!..

Але саме тут назустріч групі місцевих правоохоронців від околиці Рукомиша почали висуватися декілька груп дітей – місцеві молодші школярі (бо шестий семикласників тимчасово мобілізували на збирання тих-таки цукрових буряків) під наглядом вчительок на чолі з директором школи. Отож коли всі підійшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помітили серед вчительок ланкову Стефанію. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомітно збігати додому й повернутися так само непоміченою – отже, пощастило. Тільки б міліціонери чи кадебісти не помітили її рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зі зморшкуватою вже шкірою на тильному боці долоней. Якщо не помітять її рук – ну… отож не помітять! От тоді можна вважати, що все минулося.

Хоча…

Ні-ні, звісно ж, нічого ще не скінчено. Навпаки, тільки починається.

– То хто ж засів там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян і молодших школярів, які разом із вчителями (а також ланковою Стефанією) встигли підійти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворість його тону, колгоспники загомоніли врізнобій:

– Та ніхто не сидить… А хто ж там сидіти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нікого… Здається… Точно нікого нема вже який рік поспіль!..

– Так-таки нема?! – мало не луснувши від лютої ненависті, приправленої неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху:

– Ну, зараз дивіться, як це по-вашому виходить – нема нікого!..

Потім мовчки розвернувся до кадебістів і махнув рукою.

– Агов, бендера! А нумо вилазь звідти! – залунало то тут, то там. Однак з печер ніхто не вийшов.

– Бендера, годі тобі ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили!

Слідом за цими словами пролунало кілька пострілів у повітря. І знов ніхто не вийшов з печер до селян і правоохоронців.

– Ну добре, бендера, ти сам напросився.

Слідом за цією погрозою в отвори печер полетіли запалені димові шашки… проте й цього разу назовні не вийшов ніхто!

Невже встиг утекти?! Якби ж то…

Перечекавши, доки шашки згорять і дим трохи розвіється, кадебешники з передньої шеренги вдягнули протигази, озброїлися ліхтариками та пістолетами й обережно, всім тілом притискаючись до ґрунту і каменів, пірнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки співробітники держбезпеки не витягнули з диму назовні якийсь великий чорний лантух, на верхній частині якого витанцьовували помаранчево-жовтаві язички полум’я.

– Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспників червонопикий майор, коли його підлеглі, кинувши лантух на землю, загасили тліюче полум’я й розвернули те, що насправді виявилося обгорілою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим відливом маслянистою рідиною. Тоді стало видно, що лантух насправді ніяким лантухом не був – це насправді труп літнього чоловіка з чорним від кіптяви обличчям, жахливо виряченими посклянілими очима, широко роззявленим ротом і висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!..

– Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Відповідайте мені негайно, сучі діти!

– Ну, чому ж одразу та й бандерівець… – непевно зауважив хтось із селян. Хоча насправді, звісно ж, загиблого знали усі.

– Он як, не бендера?! А хто ж це тоді?

– Та біс його знає! Безхатько якийсь.

– Без… Чого-чого «без»?!

– Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож і пішов у печери.

– А-а-а, ну так би й казав, що бомж! – зрадів майор.

– Тобі ж кажуть, що безхатько, – відповів інший колгоспник.

Далі до трупа підводили інших селян, однак усі були одностайними: не знаємо, хто це… найменшого поняття не маємо… ніколи не бачили, ні… мабуть, безхатько, хтозна!..

Процедура безуспішного упізнання загиблого тривала, аж доки червонопикий майор не второпав, що таємний інформатор може не витримати, опинившись перед тілом загиблого, якого він же і здав чекістам. Тільки тоді наказав усім полишити місце «викурювання», не чіпаючи при цьому труп: нехай і далі лежить там, де поклали.

– Е-е-е, тобі не здається, що тут є ще хтось, а не тільки ми?!