Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

– Та облиш… Можна подумати, ти біля мертвяків ніколи не чергував.

– Ще б пак! Але ж на війні, як на війні…

– Тихіше ти! Слухай!..

Кадебісти вмить замовкли.

Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанія: саме вона наважилася прийти під покровом ночі до закинутого скельного монастиря, сподіваючись, що їй таки вдасться забрати звідти й поховати по-людськи тіло старшого брата – 63-річного Юрія Михайлецького, який довгих два десятиліття переховувався від нишпорок радянської влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помітивши в суцільній темряві пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кінчики тліючих цигарок), жінка зрозуміла, що виставлені біля тіла вартові нікуди не ділися і що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде. Принаймні сьогодні.

Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!..

Добре вже те, що коли міліція почала знімати людей з копання цукрових буряків, вона встигла зорієнтуватися, що й до чого. Далі непомітно вислизнула з натовпу колгоспників і дременула додому, пошматувала і спалила всі речі, що бодай якось нагадували про Михайла, а попіл викинула на гній. Тепер шукай, не шукай – ніяких доказів їхньої спорідненості не знайдеш. Хоча б це добре…

– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – відклавши вбік виделку, із змовницьким виглядом заговорила Марічка: – Отже, помирає старий бандерівець, як раптом розплющує очі та й каже: «А най би хтось із синів моїх за парторгом збігав, щоб сюди його привести! То зробіть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навіщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозі, а щоб всяке лайно в хаті смерділо, то нікому воно не треба». – «А я перед смертю в партію вступити хочу», – каже старий бандерівець. Усі жахнулись: мовляв, з’їхав з глузду старий… Але бандерівець стоїть на своєму, а воля помираючого – то є закон. Ну, хтось із синів збігав за парторгом, той прибіг і каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не віриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих гріхах, хочу бодай перед смертю свою позицію виправити», – відповідає бандерівець. Отож парторг його прийняв терміново в партію та й побіг собі щасливий. Тоді діти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, і нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очі дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тоді посміхнувся радісно старий бандерівець: «Ніц ви не розумієте! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землі нашій поменшає!..»

Сміялися всі: як сама розкажчиця, так і її мама Клава, і прийомний тато Маркіян (якого вона вже давно вважала рідним, хоча й досі не звикла, що вітчим вперто кличе її Мусею), і зведений братик Леон. Сміялися, хоча для їхнього сімейства день цей аж ніяк не був веселим.

А все через Ілька! Коли він з’явився тут, у Берегометі, в середині липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсім не за «зразкову поведінку», а просто щоб своєю смертю не псував табірному начальству статистичні показники. Бо у них між таборами, бачте, ціла система соціалістичного змагання запроваджена!..

Невідомо, на що саме розраховувало табірне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсім не скоро, як йому обіцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвітліше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Таким чином, сьогодні був не тільки справжній піввіковий «кругляк» події, що невідворотно змінила долю всього світу. Намагаючись ніяк не демонструвати своїх справжніх почуттів, на п’ятирічних споминах за сином і братом у скромній берегометській оселі зустрілося все сімейство Яроцьких: до провідного працівника місцевого лісокомбінату Маркіяна Лукича та його дружини-пенсіонерки Клавдії Лаврінівни приїхали з Луцька дочка Марічка з зятем, а зі Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього політехнічного інституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сімейному колі – про це ніхто сторонній ніколи й нізащо б не дізнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттів – як і належало серед своїх.

Для початку пом’янули Ілька. Потім настала черга загиблих на війні з фашистами першого чоловіка Клавдії Лаврінівни та їхнього старшого сина. Потім перебрали поіменно всю першу родину Маркіяна Лукича – «злісних куркуляк-глитаїв» з Хінчанки, поглинутої сучасним Житомиром. Таким чином, коли поминальні чарки скінчилися і настала пора випити за живих, всі вже добряче захміліли.

І несподівано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно піднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зі споминів про Ілька. Звісно, розмовляючи з матір’ю в приміщенні пошти влітку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним і неприкаяним. Однак хто б міг подумати, що, проживши у новознайденій родині пару місяців та трохи відігрівшись душевно, він виявиться приємним в усіх відношеннях скромним, чуйним і доброзичливим чоловіком?!

Хоча Ілько ходив, трохи кульгаючи і тягнучи праву ногу (з часом дедалі сильніше), він дуже полюбляв гуляти на берегу Серету [38] Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунією, понад якою стоїть Берегомет. і майструвати зі знайдених по дорозі трісочок, шишок та соломинок кумедні фігурки чоловічків і тваринок, які охоче роздавав усім зустрічним дітлахам. За це батьки обдарованих час від часу годували «лялькаря» всякими смаколиками, а жінки шепотіли йому услід: «Блаженний! Бережи тебе, Господи», – і крадькома хрестили його у спину.

Попри всю свою доброзичливість, на людях Ілько здебільшого мовчав, а якщо говорив – то уривчасто й неохоче. Очевидно, до такої поведінки його привчило табірне життя в Теньлагу, що поблизу селища Усть-Омчуг. Однак вдома він інколи розслаблявся, тоді дозволяв собі згадати минуле. Тоді розповідав речі настільки незвичайні, що аж у голові не вкладалися. А найбільш незвичайними були його згадки про… бандерівців, завдяки яким він нібито й вижив!

– Так-так, ви просто не уявляєте, що це за люди, – говорив Ілько, при цьому його тьмяні невиразні очі починали світитися якимсь незвичайним внутрішнім світлом. – Там, у Теньлагу, усіх, хто був з України, називали «хохлами». Але відколи до нас почали привозити бандерівців… О-о-о, відтоді усе змінилося! Не дай боже було обізвати когось із них «хохлом» – одразу могли в пику зацідити навіть охоронцеві! Навіть знаючи, що за це можуть скарати на смерть у найжорстокіший спосіб – їх ніщо не зупиняло… І при цьому вони ще й «Слава Україні!» кричали. І знаєте… замість «хохлів» їх таки справді почали називати «бендерами». Вимовляли це з відкритою ненавистю, але водночас дуже боялися хоч якось зачіпати, бо «бендери» не тільки за себе стіною стояли, але й за «хохлів» могли вступитися принагідно. За мене теж вступалися двічі. Тому я й живий досі…