Євген Гуцало - Голодомор

Голова сільради Матвій Шпитальник та голова колгоспу Кіндрат Яремний захоплено поглядають на платівку, що крутиться, і сяють від задоволення. Не зізнаються один одному, та мимоволі думають: чи колгоспники здатні оцінити все те, що їм подаровано отут, просто в полі, після їхньої праці? Мабуть, таки ні, бо лиш миски перед собою бачать, їм кандьор заступив красу співу, красу мистецтва.

Мы красные кавалеристы,

и про нас

былинники речистые

ведут рассказ...

Тітка Юстина простягає миску — і Микола Хащуватий наливає їй черпаком кандьору з казана. Він не дивиться, кому наливає, бо слухає музику і спів. За тіткою Юстиною й інші від груш сунуть до казана, їм також перепадає бурда.

Наш паровоз, вперед лети,

в коммуне остановка...

Ледь ступивши від казана, тітка Юстина опускається на коліна, сідає на землю і, діставши з-за пазухи ложку, сьорбає кандьор, і сльози течуть по її жовтому обличчю.

На границе тучи ходят хмуро,

край суровый тишиной объят.

У высоких берегов Амура

часовые Родины стоят...

Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвій Шпитальпик від дрожок іде під розквітлі груші, де вечеряють. Проміння призахідного сонця роїться в його пильних некліпливих очах, наче червоні мурахи. На ногах порипують наваксовані чоботи, що віддзеркалюють срібні зайчики.

Матвій Шпитальник зупиняється перед тіткою Юстиною, а вона й не зауважує, бо втупилася в миску.

— Ти колгоспниця? — питає.

Тримаючи миску обома руками, тітка Юстина злякано й нетямковито дивиться на голову колгоспу: вона не почула запитання.

— Ти колгоспниця? — повторює.

— Ага, колгоспниця, колгоспниця,— спромагається на слово тітка Юстина.

— А ти сьогодні щось робила на сівбі?

— Ні, не робила.

— Таж тут їдять ті, що робили.

— Хрест святий, не робила.

— А чом це ти, колгоспниця, б не робила?

— Сили нема, нездужаю.

— Робити сили нема, а їсти здужаєш?

— Їм, щоб здужати.

— А чом удома не їси?

— Нема що їсти, навіть мишам нема... Навіть мишей нема.

—Навіть мишей нема? — дивується Матвій Шпитальник.— Ух ти, саботажниця!

Ударом чобота голова колгоспу вибиває миску з рук.

Миска падає на землю, розливається недоїдений кандьор. Тітка Юстина так і завмирає з роззявленим ротом, а Матвій Шпитальник іде до дрожок.

Якесь дитинча навкарачки підступає до розлитого кандьору, нагинається, починає злизувати з трави.

Чужой земли не надо нам ни пяди,

но и своей врагу не отдадим...

Патефон замовкає, і дрожки з голови сільради та головою колгоспу від'їжджають від польового стану, поскрипуючи колесами.

Сонце сідає в багряну хмару.

— О, подивися, прийшов...

— Хто прийшов?

— А хто прийшов?

— Таж Андрій Синиця. Ото стане під вербою — й дивиться. Походить туди-сюди по шляху, стане — й дивиться на наші вікна. Ти б вийшов та щось йому сказав. А можеш і не казати. Вийди надвір із сокирою — він і злякається, більше не ходитиме. Хай до когось іншого йде — й там видивляється. Бачиш, вишиту сорочку зодягнув, і кашкет із козирком на голові, а босий. Чого він ходить під наші вікна, отой Андрій Синиця?

— А ти не знаєш, чого він ходить?

— Щось видивляється, хоче потягнути, а що потягне?

— Сьогодні вже не сам... І Грицько Накоренок огинається біля нього.

Марія й собі вшниплюється у шибку, дивиться на шлях. Справді, Андрій Синиця вже не сам, а з Грицьком Накоренком. Обидва хлопці мовби зустрілися знічев'я — та й балакають, але ж так і пасуть очима їхнє обійстя.

— Не знаєш, чого огинаються... До Галі нашої прийшли.

— До Галі? — не вірить мати.— А де ж це Галя?

— О, я повинен знати... В коморі вбирається.

— Куди вбирається?

— А ти вже забула, куди вбираються дівчата? До парубків.

— Мамцю моя! — сплескує руками.— Що ж це коїться?

— А коїться, коїться... О, вже й Галя наша вийшла. Попід вікнами йде Галя в святковому вбранні, а всміхненими очима — вже там, на шляху, де хлопці під вербою.

— Побіжу, побіжу за нею, не пущу. Куди вона? І Марія не так біжить, як тюпає надвір, наздоганяє Галю на шляху.

— Галю, ти куди з хлопцями?

— А в Кожанку.

— Чого в Кожанку? — дивується.— Хлопці, чого це ви надумали з Галею в Кожанку?

— Та на завод,— це Андрій Синиця.

— На завод? Чого на завод?

— Там поїсти можна,— це Грицько Накоренко.

— Що можна поїсти на заводі? Хлопці мовчать, то Галя каже:

— Браги можна поїсти на заводі.

— І ти, Галю, слухаєш хлопців? І ти оце повієшся в Кожанку? Хто вам там дасть браги? Не дадуть вам браги. Чуєш, Галю? Хай собі хлопці ідуть, раз їм заманулося, а ти не йди, ти — дівчина, як це ти підеш у чуже село?

— З нами хай не боїться,— це Андрій Синиця.

— Мамо, таж білий день надворі... Через поле — й Кожанка.

— А як білий день, то що?.. Сторожують брагу, хіба ви не знаєте? Хто вас пустить до ями? Чим ви ту брагу дістанете?

— Та ми знаємо! — це Грицько Накоренко.

— Хлопці, дивіться, я не пускаю Галю, та хто тепер слухає матір? Ні сльози, ні молитви не помагають.

Обертаються — і йдуть, а Марія дивиться вслід, аж поки щезають за тополями на околиці. Вже їх не видно, а вона чомусь бачить — не так очима, як материнською душею я своєю,— їх трьох у полі по дорозі на Кожанку.

А потім цілий день жде — й мучиться: навіщо пустила? Було не пускати. Й де вона бариться, чому досі нема додому? Пора дівоцтва, хіба всидиш у хаті, хіба не захочеш полинути в світ. Ось так і полинула... Там, у Кожанці на цукровому заводі, справді є брага, але хто ж вас пустить до неї. Якби всіх пускали, то й браги не стало б, і завод рознесли б. А то стережуть, що не підступишся.

І вже ввечері — Галя у двір.

Мати хреститься з радості, питає:

— Була в Кожанці?

— Була.

— Наїлася браги?

— Наїлася.

— То чого ж така смутна?

— Ой, мамо, не питайте.

І — в сльози. Такі рясні сльози, що в матері серце крається від болю. Може, хтось її дочку скривдив, але добре, що додому вернулася жива.

— Розказуй, як же ти наїлася.

— Ой, краще не розказувати.

— А де хлопці?

— Андрій Синиця пішов додому, а Грицько Накоренок... утопився.

— Де втопився?

— У ямі з брагою... Ой, мамо, якби ти бачила! Якби ти бачила, що там коїться! Біля заводу всякий народ вештається, і скрізь — варта, ніде не пройдеш. І там, де ями з брагою, повно людей. Уже такі, що й ходити не годні, а поприходили. Хто стоїть, хто сидить. І ми посідали під кущами, бо до браги не підступитися, бо там біля браги теж варта. А потім хтось не витримав — і підсунувся ближче до ями, а потім — ще, сторожі кричать, але ніхто вже їх не слухав. І хлопці кинулись до ями, Андрій і Грицько. А я злякалася, як прикипіла до землі, бо тут усі вже побігли, де ті сторожі й ділися, підім'яли їх. Там хто сам у яму звалювався, а кого спихали, щоб підступитися ближче до браги. Такий крик, такий ґвалт! А тут і Андрій Синиця назад біжить, браги набрав у відро, він придумав таке собі відро полотняне й провощене. Ми тут удвох допалися до браги, їмо — й наїстися не можемо. А як доїли брагу, то за Грицька згадали, тут хтось і сказав, що він утопився в ямі, й ще хтось утопився. Ми злякалися — й побігли, бо там уже якісь люди бігли від заводу, всі стали розповзатися від ями. А за селом посідали — й ждемо: а може, не втопився Грицько у бразі, а може, він зараз бігтиме за нами. Ждали, ждали, а його нема, то вже тоді ми подалися додому... Ой, мамо, як жалко Грицька! Може, він не втопився?