Євген Гуцало - Голодомор

— На посівну! — загадує Василь Гнойовий.— І ложку-миску з собою в поле! Ось чого ти голодний, ось чого у тебе нема їсти? Бо не робиш, бо не заробив. Хто не робить — той не їсть! Чи ти хочеш їсти — й не робити? Е-е, ні, так у нас не заведено. То капіталісти й поміщики їли — і не робили, бо на них робили пролетарі. А наша країна — це країна трудящих. У нашій країні все належить трудящим. У нас тільки трудящі їдять, а всяким нетрудовим елементам — зась. Хто як дбає, так і має: від кожного за здібностями, кожному за працею. Де це бачено, щоб ми годували класових ворогів? Усіх панів до д'ної ями! Чули? Збір — коло сільради. Сьогодні свято ударної праці. Хто ударно попрацює, тої і поїсть з колгоспного казана.

Не лише Василь Гнойовий загадує на роботу, а й Микола Хащуватий.

Микола Хащуватий росту дрібного, як то кажуть, наче собака навприсядки. Але лютішого за нього ніде не знайдеш. Якась на ньому рвана, в рубцях і струпаках шкіра, та ще всі ці струпаки й рубці чорні, мовби чоловіка в кузні пекли па розпеченому вугіллі, він повинен був спектися, але чомусь не спікся.

— Як поживаєте, саботажники? — заходячи в хату, питає Микола Хащуватий.— Саботуєте? Лежите на печі — в саботуєте колгосп?

— Нема сили звестися,— відповідь.

— Саботаж!

— Ріски в роті не було...

— Чую голос саботажника!

— Миколо, дитино, поопухали руки-ноги...

— Авжеж, поопухають від безділля та ледарства. Думаєте, колгоспи вмруть? Думаєте, закопаєте колгоспи в могили? Не вдасться ні куркулям, ні куркульським підголоскам, ні саботажникам.

— Миколо, та ми злидарі...

— Підголоски!.. Слухайте, підголоски. Якщо хочете їсти — гайда па свято ударної праці. А за працю — харч у полі, отож беріть ложки та миски...

Не вдосвіта і не вранці, а вже перед полуднем кого приганяють, хто приповзає до сільради, а перед сільрадою, на двох закопаних у землю стовпах, червоний транспарант: «Хто не працює, той не їсть». На підвіконні відчиненого вікна, стоячи в кабінеті, голова сільради Яремний Кіндрат грає у шахи з головою колгоспу Матвієм Шпитальником. Вони вже грають не першу партію, а сьому чи восьму, причім голова сільради ніяк не може виграти у голови колгоспу, хоч Матвій Шпитальник весь час дає Кіндрату Яремному туру фори. Інакше б той і не взявся грати в шахи. Ця гра — давня слабкість голови колгоспу. Хоч би й де був, а завжди прокручує в голові всякі комбінації, жертви фігур. Ось і зараз він з насолодою міркує над тим, якою фігурою тому походити, щоб через хід виграти слона в свого суперника. Зрештою, не втримується і починає втішатися вголос:

— Ти хоч бачиш, як я можу виграти твого слона?

— Ти можеш виграти мого слона? — дивується Яремний.

— Ось ходжу осюди пішаком,— і показує, як походить пішаком.

Яремний важко думає, сопе—й раптом його голос засвічується радістю:

— Що правда то правда, таки можеш!

— Але ж можу через хід виграти отак, походивши осюди турою,— і Шпитальник з благодушним виразом показує, як він може походити турою.

— Та ти що?— щиро дивується Яремний і сопе, міркуючи й над таким варіантом.— Що правда то правда, можеш!

— Але це ще також не все,— ще благодушніше каже Шпитальник і піднімає над шахівницею свого коня.— Можу й конем отак походити!

— Не може бути! — щиро вражений Ярема. Кущить брови, брнжить зморшки на лобі. Думає трудно, сопе зосереджено. И вигукує захоплено: — Твоя правда, Матвію, і я вже бачу, що можеш і конем.

— Усе в наших руках,— поблажливо каже Шпитальник.

— От признайся,— замріяно мружиться Яремний. — Чи я зможу колись так, як ти?

— Ніколи!

— Ніколи? — вражено розмружується Яремний.— Чому?

— Хоч я тобі й поясню — чому, та ти не зрозумієш.

Яремний насуплюється, як сльота, мовчить, а потім бубонить:

— Правда твоя.

Голова колгоспу Шпитальник дивиться на годинник, морщить носа, питає:

— Хочеш дам дві тури фори?

— Дві тури фори? — від усмішки в Яремного кирпате обличчя ще більше стає кирпатим.—І виграєш?

— У тебе — виграю.

— Якщо виграєш, то не хочу,— скисає на виду голова сільради. И нарешті відриває очі від шахівниці, дивиться у вікно.—Пора на сівбу, вже зібралися.

— Пора на свято праці,— згоджується Шпитальник Матвій.— Хоч і не всіх саботажників зібрали, та більше вже не зберемо.

Вони виходять на ґанок сільради, стають плече в плече, дивляться на зелений моріг, на якому з'юрмився народ з мисками та з ложками в руках. Матвій Шпитальпик лівою в рудих веснянках рукою пощипує кучеряву борідку клинцем, завченим рухом поправляє окуляри на переніссі, а тоді закладає за борт зеленого френча. Завченим рухом викидає праву руку вперед.

— На свято праці! Ми створили умови, коли талант душі кожної особистості розкривається в праці не на себе, не на визискувачів, а на колектив, на державу робітників і селян. Ми створили умови, коли масштаби нової особистості нового суспільства вимірюються безкорисливістю і самопожертвою в ім'я всенародних ідеалів і в ім'я ідеалів світлого майбутнього. Світова революція — ось чим вимірюється наша нова людина, ось чим вона живе, ось що складає її мету. Бо ми добиваємося щастя не лише для себе, а й для робітників і селян усього світу. Хто з нас може почуватися спокійно, коли на п'яти континентах стогнуть народи під п'ятою капіталу? Якій нашій матері не стане гірко, коли вона подумає про долю матері де-небудь в Ефіопії чи в Абіссінії? В якої нашої дитини від болю не стиснеться серце, коли вона довідається про злиденне дитинство свого ровесника десь за океаном?.. Слухайте мене! Своєю працею ви наближаєте не тільки соціалістичну індустріалізацію у своїй державі, а й неминучу загибель міжнародного капіталізму в усьому світі. Па сівбу!

Говорячи, Матвій Шпитальпик раз у раз викидає різко праву руку вперед, особливо ж тоді, коли каже про п'яту капіталу, про міжнародний капіталізм. Наче рухом правиці хоче довести: хоч п'ята капіталу і міжнародний капіталізм далеко, але ми їх дістанемо й звідси, нехай начуваються.

Задоволений собою голова колгоспу Матвій Шпитальник обертається до голови сільради Кіндрата Яремного, вдоволено підморгує:

— Ось так!.. Хід слоном по центральній горизонталі!.. Це не хід пішаком тільки на одну клітинку вперед.

— Еге ж,— зачаровано дивиться на нього Кіндрат Яремний.— Це не хід пішаком...

Чуються голоси Василя Гнойового та Миколи Хащуватого, шваркотять якісь скрики інших активістів, що позбиралися перед сільрадою,— і юрма наче пробуджується, починає ворушитися. Починає ворушитися, мов черва на шматку гнилого м'яса, але завзяті голоси не згасають, і ось уже юрма тече від сільради шляхом.

— Ходімо? — чи то питає, чи то стверджує Матвій Шпитальник.

— Ходімо,— каже Кіндрат Яремний, опускаючи ногу з ґанку сільради.