Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

- Карлсоне, ходімо краще до моєї кімнати! І Карлсон пішов за ним, але дуже неохоче.

- Це ж безглуздя: я тільки почав її розворушувати, і вже мене спинили! - обурювався він.- Ще трохи, і я певен, вона б засопіла так радісно й грайливо, як морський котик.

Він, як завжди, підійшов до горщика й витяг персикову кісточку - подивитися, чи вона виросла. Малий і собі хотів глянути. Стоячи поруч з Карлсоном, він поклав [534] йому руку на плече й помітив, що Карлсон геть мокрий.

Сердешний, мабуть, літав довго по дощі.

- Ти не змерз , що такий мокрий? - запитав його Малий.

Досі Карлсонові наче було байдуже, що він мокрий, але тепер він почав мерзнути.

- Певне, що змерз,- сказав він.- Та хіба це когось турбує? Хіба комусь прикро, що його найкращий приятель змок до нитки й тремтить з холоду? Хіба цей хтось квапиться скинути з нього одяг та повісити сушити, і загорнути його в гарний м'який халат, і зварити йому теплого шоколаду, і принести цілу купу булочок, і покласти його до ліжка, і заспівати йому гарної, сумної пісеньки, щоб його приятель спокійно заснув, га? - Він докірливо подивився на Малого.- Ні, не квапиться,- додав Карлсон, і голос йому затремтів, наче він збирався плакати.

Малий поспішив виконати все те, що, на Карлсонову думку, повинен був зробити для найкращого приятеля. Найважче було дістати в панни Цап теплого шоколаду й булочок; вона не мала часу, ні про що не хотіла й слухати, бо саме взялася пекти курча дядькові Юліусові, що от-от мав з'явитися.

- Сам любенько міг би зварити,- сказала вона. І Малий зварив шоколаду сам. А потім Карлсон, кругленький та рожевий, сидів на ліжку Малого в його ж білому купальному халаті і ласував шоколадом з булочками, а у ванній сохла Карлсонова сорочка, штани, спідня білизна, черевики й шкарпетки.

- Сумної пісеньки можна вже не співати,- сказав Карлсон.- Але ти зробиш мені послугу, як залишиш у себе на ніч.

- А ти хочеш? - спитав Малий.

Карлсон саме запхнув у рот цілу булочку, тож не [535] міг відповісти, тільки промовисто кивнув головою. Бімбо загарчав. Йому не сподобалося, що Карлсон улігся на ліжко Малого. Та Малий узяв Бімбо й шепнув йому на вухо:

- Я ляжу на канапі й перетягну туди твого кошика. Панна Цап чимось забряжчала в кухні, і Карлсон ображено сказав:

- Вона не вірить, що я найкращий у класі.

- Що тут дивного? - відповів Малий.

Він-бо знав, що Карлсон не вміє добре ні читати, ні писати, а найгірше рахує, хоч панні Цап він казав навпаки.

- Тобі треба вправлятися,- порадив Малий.- Хочеш, я навчу тебе додавання?

Карлсон пирхнув, аж шоколад бризнув по стіні.

- А може, я навчу тебе трохи скромності? Ти гадаєш, що я не вмію дода... ну, оте, що ти казав?

Зрештою, не було коли вчитися додавання, бо саме з сіней почувся гучний дзвінок. Малий знав, що це вже напевне дядько Юліус, і кинувся відчиняти. Він волів сам зустріти дядька Юліуса і думав, що Карлсон залишиться в ліжку. Та Карлсон думав інакше. Він спішив за Малим, аж халат плутався йому під ногами.

Малий відчинив двері. На порозі справді стояв дядько Юліус, тримаючи в руках валізки.

- Просимо, дядьку Юлі...- почав Малий.

Далі він не доказав, бо тієї миті гримнув гучний постріл, а наступної зомлілий дядько Юліус упав на підлогу.

- Ну, Карлсоне! - в розпачі крикнув Малий. О, як він жалкував, що дав Карлсонові пістолета! - Що тепер буде, навіщо ти стріляв?

- Салютував,- боронився Карлсон.- Бо завжди салютують, коли приїздять значні особи чи високі гості. [536]

Малий ладен був заплакати з горя, Бімбо шалено гавкав. Зачувши постріл, примчала панна Цап і почала вимахувати руками та охкати над сердешним дядьком Юліусом, що лежав на килимку перед дверима, наче перевернена підвода з дровами. Лише Карлсон не розгубився.

- Спокійно, тільки спокійно,- сказав він.

Тоді схопив великого кухля, що ним мама поливала вазони, і щедро линув води на дядька Юліуса. І це справді помогло - дядько Юліус розплющив очі й промурмотів:

- Коли той дощ пересядеться!

Потім він, побачивши стурбовані обличчя коло себе, зовсім прийшов до тями й запитав кволим голосом:

- Що... що сталося?

- Стався салют,- відповів Карлсон.- Хоч для декого й дарма старатися, як він отак умліває.

Тепер панна Цап почала впадати коло дядька Юліуса. Вона обтерла його й повела до спальні, де він мав мешкати. Чутно було, як вона пояснювала дядькові, що то винен плюгавий, товстий хлопчисько, один із шкільних товаришів Малого, і що його треба гнати геть, тільки-но він з'явиться.

- Чуєш? - запитав Малий Карлсона.- Обіцяй, що ніколи більше не даватимеш салютів.

- Будь ласка,- ображено мовив Карлсон.- Отак приходь і влаштовуй гостям свято! Хіба знайдеться хто, щоб поцілував тебе в обидві щоки й сказав, що ти найкращий у світі влаштовувач свят,- де там! Всі або лають тебе, або вмлівають!

Та Малий не чув, що Карлсон казав, Він дослухався, як дядько Юліус нарікав на все в спальні. І матрац надто твердий, і ліжко закоротке, і ковдри затонкі. О, тепер уже знати було, що приїхав дядько Юліус!

- Йому ніколи ніщо не подобається,- пояснив Малий [538] Карлсонові.- Думаю, що він задоволений тільки собою.

- Я швидко відучу його від цього, якщо ти мене гарненько попросиш,- сказав Карлсон.

Та Малий гарненько попросив Карлсона лишити все так, як є.

За годину дядько Юліус сидів біля столу у вітальні і їв курча, а панна Цап, Малий, Карлсон і Бімбо стояли і дивилися. «Наче тобі король»,- думав Малий. Учителька в школі розповідала їм про давніх королів: вони тримали коло себе людей, щоб ті дивились, як вони їдять.

Дядько Юліус був товстий, на обличчі в нього малювалася пиха й самовдоволення. Але саме такі були й давні королі, згадав Малий.

- Забери пса,- сказав він.- Ти ж знаєш, Малий, що я не люблю собак.

- Бімбо нічого не робить,- заперечив Малий.- Він такий тихий і чемний.

Дядько Юліус прибрав глузливої міни, як завжди, коли хотів сказати щось неприємне.

- Авжеж, тепер так повелося. Діти не слухають, як їм щось загадуй. Авжеж, тепер усі мудрі... Не сказав би я, що це мені дуже подобається.

Карлсон, що досі не зводив очей з курчати, перевів погляд на дядька Юліуса. Хвилину він задумливо дивився на нього, тоді спитав:

- Дядьку Юліусе, вам ніхто не казав, що ви вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил?

Такого гарного комплімента дядько не сподівався. Видно було по ньому, що він справді зрадів, хоч не [539] хотів цього показати. Лише тихенько засміявся й мовив:

- Ні, мені такого ніхто не казав.

- Певне ж. Хіба таке безглуздя спало б комусь на думку.

- Ну, Карлсоне...- докірливо озвався Малий.

Він таки перебирає міру! Та Карлсон розсердився:

- Тільки й чуєш: «Ну, Карлсоне!» та «Ну, Карлсоне!» Чого ти мене весь час спиняєш? Я ж нічого не роблю!