Астрід Ліндгрен. Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Рулле й Філле зірвалися з підлоги, ніби їм сипнули жару в штани.

- Струлле, рибай! - крикнув Філле.

Він хотів сказати «Рулле, стрибай», але з ляку не міг говорити як слід.

- Мерщій до фаши! - гукнув він.

Удвох вони кинулись до шафи, зачинили за собою дверці й принишкли. Тоді зсередини почувся наляканий голос Філле:

- Мене просили сказати, що Рілле і Фулле нема дома! Так, їх нема, кудись пішли!

Потім, коли Карлсон з Малим вернулися на ґаночок, Малий сів, схилив голову й посумнішав. Він уявив собі, як йому буде важко охороняти Карлсона, такого необережного, та ще й не від будь-кого, а. від Рулле й Філле. А тут ще панна Цап і дядько Юліус... ой, та він забув сказати про дядька!

- Слухай, Карлсоне...- почав Малий.

Та Карлсон не слухав. Він знов узявся бенкетувати і саме тепер пив сік з голубого кухлика, що колись належав Малому і що його Малий подарував Карлсонові на попередні іменини три місяці тому.

Він міцно тримав кухлика обома руками, достоту як малі діти, а все ж таки впустив його, так само, як упускають малі діти. [524]

- Ой! - злякався Малий, бо то був такий гарний голубий кухлик, що шкода б, якби він розбився.

Та кухлик не розбився. Як він котився повз Карлсонові ноги, той спритно спіймав його великими пальцями. Карлсон був без черевиків, і великі пальці витикалися з дірок у червоних смугастих шкарпетках, немов дві чорні ковбаски.

- Відгадай, у кого найкращі великі пальці? - сказав Карлсон.

Він замилувано дивився на свої чорні ковбаски і якусь хвилину розважався тим, що ховав їх, втягаючи в шкарпетки, а тоді знов випростував.

- Слухай, Карлсоне...- ще раз спробував Малий, та Карлсон перебив йому:

- От ти вмієш рахувати. Коли я весь вартий десять тисяч крон, то скільки п'ятиерових монет я міг би, по-твоєму, дістати за свої великі пальці?

Малий засміявся.

- Не знаю. А ти хочеш їх продати?

- Авжеж,- відповів Карлсон.- Тобі. Ти дістанеш їх дешево, оскільки вони вже не нові і...- трохи подумавши, він додав: - Не дуже чисті.

- Що ти верзеш! - сказав Малий.- Як же ти обійдешся без великих пальців?

- А хіба я сказав, що обійдуся? - спитав Карлсон.- Вони залишаться в мене, але взагалі будуть твої. Я їх просто позичу в тебе.

Він поклав ноги Малому на коліна, аби той переконався, що великі пальці вже однаково, що його власні.

- Уяви собі, що кожного разу, побачивши їх, ти міг би сказати: «Оті великі пальці належать мені». Хіба це не вигідно? - переконував він Малого.

Та Малий не хотів торгувати пальцями. Він пообіцяв і так віддати Карлсонові всі п'ятаки, які в нього є в скарбничці. [525]

А тоді нарешті сказав те, що давно вже поривався сказати:

- Слухай, Карлсоне, ти міг би вгадати, хто мене доглядатиме, коли мама з татом будуть у відпустці?

- Найкращий у світі доглядач,- відповів Карлсон.

- Ти маєш на думці себе? - запитав Малий, хоч і сам добре знав, що Карлсон мав на думці якраз себе.

Карлсон кивнув головою:

- Авжеж. А як ти знаєш ще кращого доглядача, то я дам тобі п'ять ере.

- Панна Цап,- сказав Малий.

Він боявся, що Карлсон розсердиться на маму: нащо вона закликала панну Цап, коли на їхньому даху живе найкращий у світі доглядач? Та, на диво, Карлсон утішився і навіть пожвавішав.

- Гей-гей! - тільки й вигукнув він.

- Що означає «гей-гей»? - занепокоєно спитав Малий.

- Коли я кажу «гей-гей», то воно й означає «гей-гей»,- відповів Карлсон. Очі йому аж світилися.

- І дядько Юліус приїде,- сказав Малий.- Він хоче полікуватися, бо йому щоранку терпне тіло.

І Малий розповів, що дядько Юліус дуже важкий гість і що він мешкатиме в них весь час, поки мама з татом подорожуватимуть на білому пароплаві. Боссе і Бетан теж поїдуть кожне в свій бік.

- Не знаю, як воно все складеться,- стурбовано закінчив Малий.

- Гей! - вигукнув Карлсон.- їм випадуть такі два тижні, що вони їх довіку не забудуть!

- Кому, мамі з татом чи Боссе і Бетан? - запитав Малий.

- Хатньому цапові і дядькові Юліусові,- відповів Карлсон. [526]

Малий ще дужче стурбувався. Але Карлсон ласкаво поплескав його по щоці:

- Спокійно, тільки спокійно! Ми будемо чемно гратися з ними, бо ми найчемніші в світі... принаймні я.

І Карлсон стрельнув над самим вухом Малого, аж той підскочив з переляку.

- Та й не треба сердешному дядькові Юліусу йти до лікаря,- додав Карлсон.- Я його сам полікую.

- Як? - запитав Малий.- Ти ж не знаєш, як треба лікувати людину, коли в неї щоранку терпне тіло.

- Я не знаю? - здивувався Карлсон.- Ось побачиш, що я зроблю дядька Юліуса таким спритним і метким, як гончак... На це є три способи.

- Які саме? - недовірливо запитав Малий.

- Дратурувати, жартувати й виступати,- відповів Карлсон.- Іншого лікування йому не треба. [527]

Малий стурбовано оглянувся довкола, бо з вікон почали визирати люди, шукаючи, хто це стріляє. До того ж він побачив, що Карлсон знов лаштує пістолета.

- Не треба, Карлсоне,- спинив він його.- Не стріляй більше!

- Спокійно, тілько спокійно,- сказав Карлсон.- Бачиш,- по хвилі додав він,- я от що собі думаю. Як ти вважаєш, чи хатньому цапові не терпне, бува, тіло щоранку?

Не встиг Малий щось відповісти, як Карлсон у захваті звів пістолета й стрельнув, аж луна покотилася над дахами. Тепер із будинків почулися злякані й сердиті голоси; хтось кричав щось про радіополіцію. Малий не міг знайти собі місця. А Карлсон сидів і спокійно дожовував булочку, вже останню.

- Чого вони ремствують? - сказав він.- Не знають, що в мене сьогодні день народження?

Він проковтнув останній шматок. Тоді заспівав пісеньку, приємну пісеньку, що так гарно звучала літнього вечора:

Хочу я стріляти, хочу я гуляти

Босе, бісе, басе, бісе, бом!

І щодня я хочу з кимось жартувати,

Босе, бісе, бом.

Хай буде гей, хай буде гоп, і бом, і па!

Мене всі люблять, бо я найкращий, бо я - це я.

Бо гой-гой-гой,

Бо ой-ой-ой!

І босе, бісе, басе, бісе, бом!

Того вечора, як мама з татом вирушали в морську подорож, надворі лив такий дощ, що краплі тарабанили по шибках, а в ринвах аж гуло. Хвилин за десять перед [528] їхнім від'їздом - не раніше - в двері ввірвалася панна Цап, мокра, як утоплена кицька, і злюща, як старий пірат.

- Нарешті! - зраділа мама.- Нарешті!

Мама ждала й виглядала її цілий день і була дуже знервована, але панна Цап того не розуміла. Тільки неприязно буркнула:

- Я швидше не могла прийти. Через Фріду.

Мама хотіла багато про що поговорити з панною Цап. Але тепер не було часу, бо на вулиці вже чекало таксі.

- Найдужче пильнуйте хлопчика,- сказала мама, й на очах у неї виступили сльози.- Ох, аби тільки з ним нічого не сталося, поки нас не буде!

- Там, де я, нічого не станеться,- запевнила панна Цап.

Тато був теж такої думки - мовляв, він певен, що все буде гаразд. Потім вони з мамою обняли Малого, попрощалися й поспішили до ліфта... І Малий залишився сам із панною Цап.