Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху

- Пік! Пік!

За мить з-під ковдри визирнуло лукаве Карлсонове обличчя.

- Ха-ха-ха! - засміявся він.- Ти сказав: «Він полетів»! «Він полетів»,- ха-ха-ха! А я зовсім не полетів.

Я просто сховався.

Тут Карлсон побачив тюфтельки і миттю крутнув ґудзика на животі. Моторчик загув, і Карлсон плавно залетів з ліжка просто до тарілочки. Він на льоту схопив тюфтельку, піднявся під стелю і вдоволено закружляв навколо лампи. [279]

- Смачні,- сказав він.- Страх які смачні! Навіті важко повірити, що їх смажив не найкращий у світі кухар. Але це правда, нічого не скажеш,- додав Карлсоц Він знову шугнув униз до тарілочки й схопив ще одну тюфтельку.

Тієї миті з кухні почувся мамин голос:

- Малий, зараз будемо обідати, швиденько мий ру. ки й ходи!

- Мені треба йти,- сказав Малий Карлсонові й поставив тарілочку додолу.- Та я скоро повернусь. Обіцяй, що ти почекаєш на мене.

- Добре, але що я робитиму, поки тебе не буде? - спитав Карлсон. Він шугнув униз і приземлився біля Малого.- Мені ж треба якоїсь розваги. В тебе немає ще одної парової машини?

- Ні,- відповів Малий,- машини немає, але ти можеш погратися моїми кубиками.

- Давай їх сюди! - звелів Карлсон.

Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка - з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.

- Ось маєш,- мовив він.- 3 цього можна зробити й машину, й кран, і все, що хочеш...

- Невже найкращий у світі будівельник не знає, що можна з цього спорудити, а що ні? - перебив його Карлсон.

Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.

- Побачимо, побачимо,- сказав він і висипав усі кубики з коробки на підлогу.

Малому треба було вже йти, хоч він залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.

У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й [280] добачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:

Гей, який я спритний!

Гей, який розумний!

І якраз, якраз до міри затовстий!

З останніми словами пісеньки він проковтнув четверту тюфтельку.

Коли Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився на своє місце й пов'язав серветку.

- Пообіцяйте мені щось, мамо. І ви теж, тату,- попросив він.

- Що ж я маю тобі пообіцяти? - спитала мама.

- Спочатку пообіцяйте,- наполягав Малий.

Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:

- А як ти знов захочеш, щоб я пообіцяв тобі купити собаку?

- Ні, не собаку,- відповів Малий.- Хоч собаку ви мені теж можете пообіцяти. Ні, це зовсім інше і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!

- Ну, гаразд, обіцяємо,- погодилась мама.

- Ага, отже, ви пообіцяли не лаяти Карлсона, що живе на даху, за парову машину! - радісно сказав Малий.

- Цікаво,- поглузувала Бетан,- як би вони могли полаяти Карлсона за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?

- Ні, побачать! - переможно заявив Малий.- Сьогодні ж після обіду. Бо Карлсон сидить у моїй кімнаті.

- Ой, я зараз удавлюся! - вигукнув Боссе.- Карлсон сидить у твоїй кімнаті?

- Уяви собі, що сидить! [281]

Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать! Мама усміхнулася.

- Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном,- сказала вона.

- Карлсон теж так вважає,- заявив Малий.

Ось уже всі допили компот. Ось уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.

- Ходіть усі,- попросив він.

- Нас і просити не треба,- мовила Бетан.- Я не заспокоюся, поки не побачу твого Карлсона.

Малий ішов попереду.

- Тільки пам'ятайте, що ви обіцяли,- нагадав він, перш ніж відчинити двері.- Ні слова про парову машину!

Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Карлсона в кімнаті не було. Цього разу справді-таки не було. Навіть на ліжку Малого нічого не ворушилося під ковдрою. [282]

Тільки на підлозі здіймалась сяк-так складена з кубиків вежа. Дуже висока і дуже вузька вежа. Хоч Карлсон, звичайно, міг спорудити і кран, і що завгодно, однак він задовольнився тим, що складав кубики один на один, і от вийшла височенна вузька вежа, а нагорі її прикрашало щось, що мало правити за баню. То була кругла тюфтелька.

Для Малого то була важка мить. Мамі не сподобалось, що її тюфтельками прикрашають вежу з кубиків, і вона, звичайно, не мала сумніву, що то все зробив Малий.

- Карлсон, що живе на даху...- почав був Малий, але тато суворо перебив його:

- Годі, Малий, ми більше не хочемо слухати твої вигадки про Карлсона!

Боссе й Бетан глузливо засміялися.

- Ну й Карлсон! - мовив Боссе.- Йому конче забаглося щезнути саме тоді, як ми прийшли знайомитися з ним!

Малий сумно з'їв тюфтельку й заходився збирати розкидані кубики. Тепер про Карлсона не варто було більше й мови заводити. Але без нього в домі здавалось так порожньо, так сумно.

- А тепер ходімо пити каву й забудемо про Карлсона,- сказав тато й ласкаво поплескав Малого по щоці.

Каву завжди пили перед каміном у вітальні. Так було й цього вечора, хоч надворі стояла тепла, ясна погода, а липи на вулиці вже вбралися в зелені листочки. Малий не любив кави, зате любив сидіти з мамою, татом, з Бетан і Боссе перед каміном, у якому палав вогонь.

- Мамо, зажмуртеся на хвильку,- сказав Малий, коли мама поставила на столику біля каміна тацю з кавою. [283]

- Навіщо мені зажмурюватись?

- Та ви ж казали, що не можете бачити, як я їм цукор, а я саме хочу взяти собі грудочку,- пояснив Малий.

Він був дуже засмучений і шукав, чим би втішитися. Чого Карлсон полетів? Хіба так гарно робити - зникнути й лишити після себе тільки маленьку тюфтельку?

Малий усівся на своє улюблене місце біля каміна - якнайближче до вогню.

Ці хвилини, коли вся родина пила після обіду каву, були чи не найкращі за весь день. Тоді можна було спокійно поговорити з татом і мамою; вони терпляче вислухували Малого, на що не завжди знаходили час. Приємно було також послухати, як Боссе та Бетан глузували одне з одного, заводили розмову про «зубрячку». «Зубрячка» - то, мабуть, зовсім інший, кращий спосіб учитися, ніж той, [284] що буває в початковій школі, куди ходив Малий. Він теж залюбки поговорив би й про свої шкільні справи, але, крім мами й тата, ніхто більше ними не цікавився. Боссе й Бетан тільки сміялися з того, що він розповідав, а Малий намагався не давати їм нагоди посміятися з себе. Проте, коли вже Боссе й Бетан зачіпали його, він не залишався в боргу. А дратувати Малий був мастак - це він мусив уміти, мавши такого брата, як Боссе, й таку сестру, як Бетан.

- Ну, Малий,- спитала мама,- ти вже вивчив уроки? Такі розмови Малому аж ніяк не подобались, та коли вже мама нічого не сказала, що він узяв грудку цукру, то треба було витерпіти і її запитання.