Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху

- Пішли. Вдома лише Бетан... і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.

- Що я чую! - вигукнув Карлсон.- Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо

- Але ж я заприсягнувся...- почав був Малий.

- А я заприсягнувся,- перебив його Карлсон,- що коли побачу якусь несправедливість - то миттю кинуся на неї, мов яструб!

Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу,

- А в чому, власне, ти заприсягнувся?

- Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.

- Ну, то тебе й не побачать,- сказав Карлсон.- Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?

- Щиро казати, дуже хочеться! - гаряче признався Малий.- Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.

- Знаєш, я теж залюбки поглянув би,- сказав Карлсон.- Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник - це Карлсон, що живе на даху.

Він оглянувся по кімнаті.

- О, знайшов! - мовив він і кивнув головою на ковдру.- Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.

Малий спитав:

- Що ж ти вигадав?

- Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать [290] у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.

- Це так, але...- почав Малий.

- Ніяких «але»,- рішуче перебив його Карлсон.- Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!

Він стягнув з ліжка ковдру і накинув ЇЇ собі на голову.

- Ану до мене, швидко! - покликав він Малого.-

Лізь у мій намет!

Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.

- Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! - І Карлсон увімкнув ліхтарика.

Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!

Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.

- Я не стерплю несправедливості! - заявив він.-

І, хоч би що, зайду до вітальні!

І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.

- Спокійно, тільки спокійно! - пошепки сказав Карлсон. [291]

Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.

- Це ще краще,- прошепотів Карлсон,- світло ліхтарика здаватиметься яснішим.

А поки що він вимкнув ліхтарика.

- Нехай ми з'явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.

І Карлсон захихотів під ковдрою.

Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.

- Я тебе люблю, Бетан,- почув Малий хрипкий хлоп'ячий голос.

О, який цей Пелле дурний!

- Справді? - спитала Бетан, і знов запала тиша. Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до [292]

неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.

- А ти любиш мене, Бетан? - соромливо спитав Пелле.

Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.

Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.

- Це мій негідний братик,- мовила Бетан.- Ось я йому зараз покажу!

Малий аж заходився сміхом.

- Ну звичайно, вона любить тебе! - вигукнув він.- Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!

Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.

- Спокійно, тільки спокійно! - прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали. [293]

Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж ду„ шив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.

Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.

- Спокійно, тільки спокійно! - прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками.- Найкращий у світі бігун - це Карлсон, що живе на даху,- додав він, ледве зводячи дух. Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.

- Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! - сердито крикнула вона.

- У кожному разі я не показувався у вітальні! - відповів Малий, і знову залунав регіт.

Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.

Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою ґулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши ґулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.

- Що з тобою сталося, дитино? - спитала вона, пригортаючи Малого.

- Крістер шпурнув у мене каменем,- похмуро відповів Малий.

- Каменем? От поганий хлопчисько! - вигукнула мама.- Чому ж ти не прийшов і не сказав мені? [294]

- Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у стіну дровітні.

- Ото дурненький! - сказала мама.- Невже ти думаєш, що я буду кидати в Крістера камінням?

- А чим же ще ви можете кинути? - здивувався Малий.- Замашнішого ви нічого не знайдете.

Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. її пестунчик анітрохи не кращий. Просто не віриться - такий маленький хлопчик з милими синіма очима і такий розбишака!

- Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? - мовила мама.- Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.

- Ні, є, мамо,- сказав Малий.- Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером...

- І зовсім дарма,- перебила його мама.- Замість битися ви могли б розв'язати свою суперечку словами.

Малий сів біля столу і підпер руками розбиту голову.

- Ви так гадаєте? - спитав він, блимнувши на маму очима.- Крістер сказав мені: «Я тебе наб'ю!» Отак і сказав. А я йому відповів: «Ні, не наб'єш!» То як же після цього ми могли розв'язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?