Віолета Лосєва - Економка. Переклад українською – Ольга Блик

– Я завжди знав, що ти випередиш Семена, – жартує хтось, – Париж – це твоє місто!

Алла знову посміхається, мовчки погоджуючись.

Розваги тривають. Я дивлюся, чи все в порядку, хлопчики-офіціанти працюють чудово, і я розумію, що мені тут робити нічого. Йдучи, я краєм ока бачу боротьбу рук під столом – тепер Семен Михайлович хоче взяти Тамару за руку, а вона виривається. «Дитячий садок!» – думаю я і йду на кухню.

Тут гарно. Основні страви вже на столі і в кухні відносний порядок. Я наливаю собі каву і дивлюся у вікно. Буде час, коли на таких святах головною героїнею буду я. Потрібно лише почекати.

Мені шкода Тамару.

Коли вона забігає на кухню, на обличчі її видно злість разом із розгубленістю – суміш дуже невдала для її ніжного личка.

– Ти б так зробила? – доскіпається вона до мене, – Ти б приперлася на день народження колишнього чоловіка?

Гості чудово веселяться без Тамари. Напевно, ніхто навіть не помітив її відсутності. Вдосталь намилувавшись її красою, вони перейшли до веселої розмови, а Тамарі стало нудно.

Я не підтримую зі своїм колишнім чоловіком ніяких відносин, тому мені важко відповісти на її запитання. Не думаю, що Алла ловить кайф від цієї вечірки, але їй явно потрібен був цей хід. І вона знає, що робить. Тамара, як багато красивих жінок, розумом своїм може дійти тільки до половини справи. Глибини чиєїсь підступності їй недоступні. Вона і зі своєю підступністю не може розібратися до кінця. Мені шкода її, але думаю, зараз мій жаль їй не потрібен.

– Ні сорому, ні совісті, – аж палає Тамара.

– Ви така красива, – обережно кажу я, не знаючи, як її втішити.

– Слухай, давай будемо на «ти»? – несподівано пропонує Тамара.– Коли мені говорять «ви», я відчуваю себе у віці Клари Цеткін.

Я мало що знаю про вік Клари Цеткін, але розумію, що Тамарі зараз не вистачає подружки її віку – гості всі набагато старші і їм зручніше вважати Аллу дружиною Семена Михайловича.

– Добре, – погоджуюсь я. Дійсно, так набагато простіше.

– Ну що робити, скажи? – питає вона.

– Будь поруч, – раджу я.

– Так втомилася я грати цю наївну дурепу, – зітхає Тамара. – Вона, гадина, знає, що робить. Дітки ж її залишаються тут. Ні, подумай, як тобі це подобається? Вона вирішила поїхати в Париж, а дітей кидає тут!

– Вона залишає дітей батькові, – обережно кажу я, – напевно, має право.

Я вже шкодую про те, що ми перейшли на «ти» і про те, що вона-таки змусила мене говорити про це. Моя думка в цьому випадку не означає нічого. А відносини з Тамарою я псувати не хочу.

– У всіх є права! У всіх! І тільки я тут не маю ніяких прав! – обурюється Тамара.

На кухню заходить Семен Михайлович. Він спокійний і доброзичливий. Я дивлюся на нього поглядом вірного пса і чекаю вказівок. Він, видно, відчуває моє німе запитання і каже спокійно і лагідно:

– Елю, все йде просто чудово. Ви молодець. Організація – на вищому рівні. Всі дуже задоволені.

Взагалі-то ми не намагалися влаштувати тут діловий захід, де можна було б говорити про «прекрасну організацію», але я розумію, що він хотів сказати – просто він звик висловлюватися такою діловою мовою.

– Дякую, ми стараємося, – лепечу я.

– Тамарочко, Алла збирається йти, – каже Семен Михайлович, – Ти не хочеш попрощатися?

У цьому питанні концентруються всі його почуття – власництво по відношенню до Тамари, впевненість по відношенню до ситуації, стриманість і (мені хочеться так думати) повага по відношенню до мене.

– Ти вважаєш, це потрібно? – питає Тамара.

– Я вважаю, це буде доречно – якщо господиня будинку попрощається з гостею, – підкреслює він, як би підказуючи їй, як потрібно себе поводити.

– Якщо ти так думаєш … – Тамара скромно опускає очі і надягає на себе маску милої маленької дівчинки.

Я дивлюся на Семена Михайловича, не знаючи, чи потрібно мені виходити, щоб сказати «до побачення» його колишній дружині. Але він не помічає мого погляду, а, можливо, він і сам не знає, як мені потрібно вчинити – у нього ж не було до мене економок.

Вони виходять з кухні.

Через деякий час сюди заходить Алла. Вона, з певним зусиллям здирає з обличчя чарівну посмішку і робить видих.

– Ну ось, – каже вона, – з усіма попрощалася, тепер хочу вам сказати пару слів.

Я напружуюся всередині, але намагаюся не показати цього. Семен Михайлович сказав мені, що все прекрасно, значить так і є!

– Вас, здається, Оля звуть? – питає вона.

– Еля, – відповідаю я.

– Ельвіра?

– Елеонора.

Я не дуже люблю своє ім'я і тому використовую короткий варіант. Моя подруга, на ім'я Катя Іванова, ніколи мене в цьому не розуміла. Але зараз мені приємно вимовити своє повне ім'я – з таким іменем я можу не мати прізвища, як королева.

Алла підіграє мені.

– Ого, в руках каже вона, – як красиво. Ви знаєте, була така актриса…

– Дузе, – підказую я.

На обличчі Алли написано подив від того, що я знаю ім'я актриси. У мені починає говорити моя вчительська жилка – нехай ця розкішна дама знає, що я вмію не тільки ганчірку в руках тримати.

– Я рада, Елечко, що ви працюєте тут, – задушевно каже мені Алла. – Я сподіваюся, що ви подбаєте про Ніку і Вадика.

«Про бідних діток», – подумки додаю я.

– Я не можу розраховувати, що Тамара приділить їм належну увагу, – продовжує Алла і я помічаю, що вона ретельно підбирає слова – вона ж не знає, що я скажу Тамарі. – Дітей у неї немає, і я не впевнена, що вона зможе брати участь у їх вихованні. Семен Михайлович зайнятий, – Алла перераховує мені причини, чому я повинна піклуватися про її дітей, яких вона кидає для того, щоб пожити в Парижі. – В будинку, як я бачу, ще багато чого треба зробити. Я думаю, ви впораєтеся. Особливо мене хвилює Ніка – вона звикла жити на широку ногу, і це мене турбує. Я все-таки сподіваюся, що Семен буде достатньо часу проводити з дітьми…

Алла театрально притискає мою руку до своїх грудей.

– Елечко, пообіцяйте мені, що ви подбаєте про моїх дітей!

– Звичайно, я постараюся, – кажу я і не знаю, чи можу я витягнути свою руку з її чіпких пальців.

Нехай для вас це буде не просто обов'язком, – наголошує Алла, – полюбіть їх! Їм було непросто, коли ми розлучалися. У нас вже все позаду. Ми пробачили одне одного. Але діти…

Я розумію, що весь цей спектакль розрахований на мою наївність. Навряд чи я зможу ПОЛЮБИТИ цих «дітей».

– Для вас це тільки робота, я розумію, – знову зітхає Алла, – але я благаю… я благаю вас, пам'ятайте, що в цьому будинку є люди, яким ви потрібні…

Я постараюся, – ще раз кажу я і вона виходить, змахуючи неіснуючі сльози з сухих вій.

Вона прекрасна! Вона «зробила» мене, як дівчинку, не виходячи з ролі.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».