Віолета Лосєва - Економка. Переклад українською – Ольга Блик

Переводчик Ольга Блик

© Віолета Лосєва, 2018

© Ольга Блик, перевод, 2018

ISBN 978-5-4493-9619-8

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Економка» («Домроботница») – це повість зі збірника «Мене звати Жаклін. Розповіді з минулого та інші малюнки печальних дам».

Перший переклад українською мовою здійснив Василь Дронь.

Дякую тобі, мій перекладачу, за підтримку, за натхнення і за те, що ти взявся за справу, якою ніколи не займався, і зрозумів навіть те, що було між рядків.

Остаточний переклад здійснила Ольга Блик.

Спасибі тобі, моя дівчинка, за професіоналізм, небайдужість, скрупульозність і любов до української мови.

…За давніх часів, коли копірайтинг ще не звався копірайтінгом, (а про франчайзинг, мерчендайзинг, стрімінг та коучінг взагалі ніхто не чув), я писала просто оповідання та статті.

Зараз схотілося якось елегантно «підрихтувати» їх, прикрасити, зробити більш співзвучними сьогоднішньому дню.

Але… Я ж себе знаю (сподіваюся, що знаю)…

Варто тільки почати, і каменя на камені не залишиться від цих оповідок, які чомусь і для чогось були написані більше десяти років тому…

До того ж немає нічого більш безглуздого, ніж спроба вмістити старі слова у нові форми і навпаки… Все одно що змінювати дату на етикетці…

Це продукти і послуги можна кілька разів перепакувати, а есе і новели – на жаль, ні…

Крім того, мені просто шкода їх… Нехай живуть! Не факт, що з корективами вийде краще…

Це зараз я веду себе більш розважливо, а пишу – легковажно…

Тоді все було навпаки…

Тому…

Нехай в минулому все залишається як є. Його все одно не змінити.

Отже…

– Елечко, посидь зі мною.

Тамара просить так благально, що я погоджуюсь залишити прибирання і, знявши гумові рукавички, сідаю на краєчок крісла. Вона сидить на веранді, що засипана жовтим кленовим листям, і дивиться вдалину. Коли осінь тільки почалася, я намагалася змітати опале листя, але Семен Михайлович вирішив, що це непотрібно – вони так чудово виглядають на землі??? На веранді і нікому не заважають. І зараз наш будинок та двір просто потопає в листі. Звичайно, коли підуть дощі, їх доведеться прибрати, але, поки що, я милуюся разом з усіма – ми живемо, немов в казці.

Тамара прямо проситься на полотно художника: витягнувши ноги в світло-рожевих штанях, злегка похитуючись у плетеному кріслі, вона курить довгу сигарету, а на обличчі її відображено всі муки світу.

– Як я втомилася від усього цього, – вона киває в бік будинку, – іноді мені хочеться зібрати речі і зникнути кудись, де мене ніхто не знайде.

У мене на язик так і проситься «А що тобі заважає?», але, звичайно, я мовчу. Я розумію, що у багатих теж бувають чорні дні, але не думаю, що грати переді мною мученицю – це доречно.

Можливо, моя думка хибна. Я точно знаю, що живеться їй несолодко, хоча дев'ятсот дев'яносто дев'ять жінок з тисячі, напевно, тільки мріють про таке життя.

– Елечко, скажи, у чому ти знаходиш розраду, коли тобі зовсім погано?

Я не можу сказати, що у мене зовсім немає схильності до самокопання, але Тамарині питання мене просто дратують. Я її не люблю. А відповідати щось потрібно. До того ж, потрібно відповідати так, щоб їй сподобалося. І боронь боже почати суперечку!

Я не люблю її за те, що вона красива і багата. Не люблю, тому що вона може вважати мене прислугою. З іншого боку, якщо приходять гості, і хтось намагається звернути на мене увагу, Тамара називає мене «дівчиною, яка допомагає по господарству». За три тижні роботи тут вона мене жодного разу не образила, жодного разу не зробила зауваження (хоч, звичайно, було за що – я ж не професійна домробітниця, тобто економка).

Спочатку вона мене просто не помічала. А останнім часом у неї стало з'являтися бажання поговорити зі мною відверто, поговорити на особисті теми. Я і сама люблю заглиблюватися в жіночі проблеми, але у випадку з Тамарою я весь час відчуваю її бажання почути від мене слова захоплення або побачити мою заздрість. Напевно, якби я сказала «ох, якби ж мені так», вона почувалася б щасливою. Думаю, що розумію я її теж дуже добре, хоча бажання якось зачепитися в цьому житті у нас з нею закінчилося по-різному. У неї – вдалим заміжжям (правда, її багатому чоловіку, а моєму роботодавцю, скоро виповниться п'ятдесят років). У мене – роботою економкою в їх величезному будинку. Але, в чомусь, ми, напевно, схожі, і вона могла би бути моєю подругою, якби не була тут господинею.

На мою думку, її бажання поговорити зі мною про життя зраджує в ній відсутність справжнього аристократизму – англійський лорд ніколи не став би обговорювати з прислугою своє сімейне життя.

– У тебе буває такий стан, коли тобі зовсім нічого не хочеться? – запитує Тамара.

– Буває, – відповідаю я, розуміючи, що вона не чекає на моє співчуття. Їй хочеться послухати про те, як погано мені, щоб на моєму тлі відчути себе королевою, яка втомилася від вечірок та шанувальників. Якби я була хитрішою, наші стосунки могли б бути теплими. Але, я просто фізично не можу терпіти, коли мене жаліють, тому відповідаю коротко:

– Буває, але рідко.

Насправді це буває досить часто. Та я не хочу робити їй приємно. Тамара зітхає.

– Хочеш соку? – Вона робить ще одну спробу «подружитися».

– Ні, дякую, – відповідаю я і чую, як в кімнаті дзвонить телефон.

Я відповім, – Тамара ліниво встає і, похитуючи стегнами, заходить до будинку. Роль мучениці на сьогодні закінчилася. Я підхоплюю склянку та попільничку і продовжую прибирання.

…Знаходитися в їхній спальні мені якось ніяково, хоч я і маю на це повне право – заходити туди, природно, в денний час. Чомусь мені здається, що це спальня двох людей, які не люблять одне одного. Мені заважає величезне дзеркало навпроти ліжка, розташоване таким чином, що як не повернись, ти все одно побачиш себе. Не думаю, що Семенові Михайловичу в п'ятдесят років так вже хочеться побачити свій далеко вже не юний животик поруч з ідеальними формами Тамари. Напевно, це було її бажання – зробити зі звичайної спальні залу для презентацій. Але я, звичайно, можу помилятися.

Я витираю пил з комода і складаю до шафи випрасувану білизну. Покривало неохайно кинуте на ліжко і мені доводиться його поправити, а заодно і побачити розкішну піжаму, недбало засунуту під подушку. Я не знаю, що робити з цією піжамою – покласти в шафу, скласти на стілець, залишити під подушкою чи кинути в брудну білизну. Попервах я, мабуть, ставила надто багато питань з приводу того, що можна, і що не можна, і, тому, після того, як Семен Михайлович сказав мені «Роби, як вважаєш за потрібне», я приймаю рішення сама. Нехай лежить там, де лежала.