Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Перепрошую, Ваше Високоянгольство, – звернувся він до Маргарити голоском, що зривався від образи, – я стояв за дверима і все чув! І ось що я Вам скажу: може, у мене немає ні серця, ні душі, але є щось замість них! Бо я бачу, що мадемуазель Олена-Розі набагато гарніша і добріша за Вас, перепрошую за відвертість, мадемуазель Маргарито!

– Що?! Яка нечувана зухвалість! – аж почервоніла Маргарита. – Жозефін, цей робот бракований, його треба негайно замінити!

– Люба, прошу, припини… – почала було Жозефін.

– Я не бракований, я – особлива особистість! – в обурені пискнув карлик. – Ось як кинуся в ноги Його Світлості Ісусу Христу з проханням дозволити мені організувати профспілку біороботів у Раю!

– Та ти що? – манірно вразилася Маргарита. – І хто ж тебе надихнув на такий хоробрий вчинок?

– Сатана, – зізнався Ропунцель, – він сказав, що, якщо ми, біороботи, не раби, тобто, раби не ми, то маємо створити профспілку, щоб захищати свої робітничі права.

Маргарита розреготалася, а карлик важко зітхнув і зажурився.

– Сатана розважився, це просто черговий Диявольський жарт! Профспілки біороботів у Раю ніколи не буде, Ропунцель! – виголосила Маргарита.

Олені стало щиро жаль малого.

– А чому ти так впевнена, що Сатана пожартував, Маргарито? І чому у Раю не може бути профспілки біороботів? Хто це вирішує, ти? – роздратовано запитала Олена подругу.

– Та Сатана – геніальний жартівник! – аж подалася вперед Маргарита. – І полюбляє саме такі прості жарти для простаків, як то: «Ми не раби, раби не ми!». До речі, поява країни Рад – наслідок його «дотепного» жарту, невже ти ще не здогадалася, люба?

Маргарита повернулася до карлика, лагідно посміхнулася до нього.

– Ропунцель, ти майже переконав мене, що в тобі відчувається щось замість душі, тому пробач мені зневагу до тебе!

– З радістю прощаю Вас, мадемуазель Маргарито! – вкрай задоволено продзеленчав карлик і його лялькове личко розквітло від щастя. – Вельмишановні мадам і мадемуазель, вибачте мене за недоречний вибух емоцій! Більше цього ніколи не станеться. Чи можу я іти?

– Іди, любий, іди, – сказала Жозефін.

Карлик уклонився дамам, чемно почимчикував до дверей, безшумно привідчинив їх і прослизнув у щілину тінню привида.

Маргарита поглянула йому услід, гірко усміхнулася.

– Як там у Горького, «Рожденный ползать, летать не может»? … Як гадаєш, Олено, створять наші біороботи профспілку?

– Нащо питаєш?… Хоча, Ропунцель має людського більше, ніж деякі люди, члени профспілок, – з сумом підсумувала Олена.

Впродовж сніданку Жозефін не зводила з доньки очей, милуючись і потайки пишаючись нею. Олена виглядала казково. Її золотаве волосся було підібране догори, оголена струнка шия вражала тендітністю, а фіолетові очі – загадковістю.

– Твоя чарівна голівка, доню, схожа на квітку фантастичної краси, що несе у собі таємницю Всесвіту, – нарешті у захоплені зауважила Жозефін.

– Як поетично, мамо! – Олена засміялася, мелодійне срібло її сміху відлунням відгукнулося від високої стелі, сповнивши зал сенсом щастя від життя. – Будьте ласкаві, розкажіть мені про Нижчий рівень Раю, поясніть головне.

– На Нижчий рівень Раю потрапляють душі порядних, віруючих людей, але не всі з них затримуються тут надовго, – Жозефін призадумалася, – душі людей можна порівняти з зернами, а Нижчий Рай з ситом. Занадто дрібненькі зернятка висіваються через це сито на Землю, або на інші планети, утворюючи проростки нового життя. Душі, що лишаються на Небі, удосконалюються до Янгольських і отримують нові тіла. Постійне удосконалення це закон Янгольського буття. Наближаючись до Бога, Янгол набуває нових знань, досвіду, приймає Божу Благодать і Любов, одним словом, збільшується! А згодом духовно-розумовий прогрес Янгола виштовхує його на Другий, а потім і на Третій рівень Раю.

– А чи бувають випадки деградації серед Янголів?

– Майже ні, принаймні, за все своє янгольське життя я ні разу не була свідком такої ганьби, доню.

Олена роздумливо поглянула на Жозефін.

– Не розумію, чому я одна з обраних? Не Ви, матінко, не Маргарита? Адже моя дрібненька душечка з легкістю прослизнула через дірку «сита»!

Жозефін лагідно посміхнулася, ніжно торкнулася долонею Оленчиної щоки.

– Мила моя дитино, модель «сито-зерна» тебе не стосується. Перш, ніж потрапити на Землю, твоя душа майже двісті років зберігалася на Небі. Така була Воля Господа Нашого, на тобі призначення, і, можливо, воно не тільки у твоїй участі в місії.

Олену приголомшили слова матінки.

– А… ці двісті років я спілкувалася з Вами?

– Ні, твоя душа відпочивала у просторі фантастичних мрій і казкових снів. Є на Небі такий простір, доню!

– Як все це дивно! – вражено промовила Олена і підвелася з-за столу.

Пройшлася. Біле, розшите сріблом, янгольське вбрання надавало її стрункій статурі величі.

– Мамо, наш замок мав дах, – згадала Олена, – хочу туди.

– Ходімо, куди забажаєш, моя Розі!

– Чудова думка, звідти і злетимо, – посміхнулась Маргарита, встаючи з-за столу, – ти ж полюбляєш літати, подруго?

– Аж занадто! Полетимо купатися на Молочну річку?

Жіночий гурт вийшов з їдальні і по кручених сходах поважно покрокував на дах.

– Може, прийдеться поплескати по сідничках пухких дітлахів на кисільному березі, щоб звільнили нам простір для загоряння, – безтурботною пташкою прощебетала Маргарита.

– Ти ж казала, що їх не існує! – аж зупинилася Олена.

– А це, люба, питання уяви! Якщо хочеш, щоб вони були, як ми прилетимо, вони обов’язково будуть і будуть верещати, як різані поросятка!

– Не хочу! – відказала Олена і розреготалася.

– Ледь не забула! – змахнула рукою Жозефін. – Ми вирішили влаштувати сьогодні на твою честь вечірку, доню. Кого ти хочеш бачити?

– … Мого татка, що помер три роки тому, татуся Філіпа, бабусю Тетяну… Мамо, нехай це будуть близькі мені люди з двох останніх моїх існувань, з передодніх нікого не запрошуйте. Не хочу згадувати! Мене зрозуміють?

– Авжеж, дитино. Не хвилюйся. Завтра почнеться твоє навчання, тобі не слід відволікатись на важкі, болючі спогади. Я й не очікувала почути іншу відповідь. А чи хочеш ти бачити Ричарда, доню?

– Ричарда?… Хто такий? – розгубилася Олена і згадала: – Мій наречений! А він знає, що я тут?

– Знає, доню. Він так чекав тебе!

– Чекав? Тоді запросіть і його, мамо… Дивно, але мені чомусь байдуже до нього…

Нарешті жіночий гурт піднявся на дах. Олена огледілась, у неї перехопило подих, а очі зволожніли від несподіваних сліз – ген, на рожевому обрії, за казковими Янгольськими садами та оселями, випромінюючи Сяйво Віри, Надії і Любові, височіла неймовірної краси алмазна скеля Віри Відданих Творцю.