Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Що з нею? – захвилювався Диявол.

– Щастя! Що може бути ще в Моїх обіймах? – заспокоїв його Ісус. – Не віддам тобі діву, Сатано. Як гадаєш, у Мене виникнуть підстави вважати її своєю нареченою?

– Ісусе, але ж не Ти обираєш собі наречених, а вони Тебе! – нагадав роздратований голос Сатани.

Тримаючи на руках сплячу красуню, Ісус огледівся. Місце пригоди оточив натовп Його наречених. В їх очах був подив.

– Люб’язні Мої наречені, ідіть. Саме час помолитися! – лагідно наказав їм Спаситель.

Райське повітря і плечі дів здригнулися від саркастичного Диявольського реготу.

– Це не до добра, – загомонів дівочий натовп, відступаючи на молитви.

– Ісусе, прошу, спустися до мене! Нам треба поговорити наодинці, є про що, до того ж ми не дограли партію, пам’ятаєш? – нареготавшись, голос Сатани прозвучав вкрай доброзичливо.

– Добре, Змію, але не зараз, згодом!

– Чекаю на Тебе, кінець зв’язку! – дружньо відгукнувся Сатана і забурмотів до себе: – Який там у біса кінець… Якщо не буду все бачити і чути, здурію остаточно…

Забравшись з чобітками у розкішне ліжко своєї пекельної спальні, Люцифер відкоркував пляшку віскі, розкурив сигару. Весь він вкрай зосередився, його мозок, серце і душа, об’єднавшись у єдине складне ціле, утворили унікальний пристрій стеження за Божим Сином. Сатана заплющив очі і погляд його розуму піймав напрочуд чітку картинку:

Ісус тримає Олену на руках так легко, як пір’їнку. Вона посміхається уві сні. Ісус кидає на Ричарда невдоволений погляд.

– Не хочу, щоб ти лишався у Раю! Ти сам сказав, що діяв всупереч волі діви, Ричарде!

– Прости мене, Господи! Любов до неї позбавила мене розуму! – у відчаї відповідає Ричард і падає перед Ісусом на коліна.

Сатана важко зітхнув, ковтнув віскі, зосереджено присмоктався до сигари.

– Негайно відправляйся на Дерміду, що в сузір’ї Дракона. Там зараз складні часи, тож важка робота у місії буде на користь твоїй душі, а громаді на благо. Іди і дій во славу Творця!

Ричард встав з колін, низько поклонився Спасителю і, опустивши зажурену голову, тихо відступив.

Ісус неспішно поніс Олену блакитною райською галявиною. Раптом вона розплющила очі і зніяковіла:

– Господи, я здатна іти сама!

– Ні, дитино моя, не здатна! Тобі лише так здається. Як, люба, ти можеш іти сама, якщо Я несу тебе на руках? – мило посміхаючись, заперечив їй Спаситель.

Сатана жбурнув пляшку віскі у комин, у багатті вибухнуло шалене полум’я.

– Воістину, Ти – мій найлютіший ворог, Ісусе! – вигукнув Диявол у нападі скаженої люті.

Він занервував, бо злякався, що Ісус лишить Олену на Небі. Тільки не це! Люцифер втратив рівновагу і вже не дослухався до їх розмови, аж раптом в його збудженій голові бомбою розірвався Оленчин щасливий сміх. Диявольські груди сіпнув різкий біль.

– Чудово! Чудово, дівчинко моя! Тобі весело у Раю?! Я теж не буду сумувати у Пеклі! – з викликом захворівшого ревнощами прохрипів Сатана, підхопив нову пляшку віскі і за мить злетів на дах пекельного замку.

– Ленін! Ленін! Де ти, хлопчику мій?! Лети до татуся, синку! – гучно проволав Диявол. Відчувалося, він добряче хильнув віскі.

– Роза! Бург! Люксем! Цеткін! Клара! Фрідріх! Карл! Енгельс! Марксику! Всі, гайда до татуся! – знову надривно прогорлав Диявол на все Пекло.

Над його головою закружляли могутні орли, опустилися на дах.

– Розважимося, криваві дітлахи революції! Леніну, я, як завжди, на тобі верхи, а ти очолиш клятий пролетаріат! – нагадав Сатана правила нехитрої гри красеню-хижаку Леніну.

Жахаюче велетенські птахо-монстри були витворами талановитого генного інженера-росіянина. За земне життя він був стійким атеїстом, тож, потрапивши у Пекло, не повірив у свою смерть, а вирішив, що спить і що сотворив їх у своєму нескінченному сні жаху.

Бідоласі «наснилося» стільки надокучних, огидно-пихатих, а головне, геть тупих потвор, що навіть Диявол йому поспівчував і дозволив працювати у найсучаснішій дослідницькій лабораторії.

Монстри-орли дивилися на пекельний позагробний світ очима революціонерів, на честь котрих отримали прізвиська, були розумнішими за шимпанзе і любили Сатану, як домашні тварини люблять свого хазяїна.

Виголосивши коротку промову до хижаків-улюбленців, Сатана присмоктався до пляшки. Похитуючись, закоркував її і зупинив зчудований погляд скляних очей на Кларі і Цеткін. Обидві горді орлиці, маючи єдиний жіночий погляд на п’яні вибрики Сатани, покосилися на нього однаково: бридливо, стримуючи гнів. У відповідь він скорчив їм невимовно пихату, дурну пику і забрався на спину Леніна, що не мав нічого спільного зі справжнім вождем пролетаріату, окрім прізвиська і його людських, «людяних» очей.

Володимир Ульянов займав окреме, власне пекло – Кремлівський Мавзолей. Його душа загартованого матеріаліста-марксиста була прикута до тіла міцними, невидимими для екскурсантів, ланцюгами. Кожного дня душа Леніна спостерігала за натовпами цікавих, що витріщалися на його нещасне тіло-мумію, як на експонат кунсткамери і неймовірно страждала.

Страждала у ті славнозвісні часи, коли тіло всесвітнього вождя пролетаріату показували за гроші, страждала у скрутні часи смути, коли одні пропонували віддати тіло землі, інші – лишити на подальший розгляд.

– «Невже це шана?» – вкотре у відчаї питала себе душа Леніна, і вічний вогонь людського прокляття охоплював її.

Згадавши про тортури Леніна, Сатана криво усміхнувся, хильнув віскі. З Кривавого моря, пронизуючи до мозку кісток, дмухнув колюче-холодний вітер.

– Вихри враждебные веют над нами, но победа коммунизма во всем мире неизбежна, товарищи! Вперед, верные сыны революции! – прокартавив Сатана, бездоганно зімітувавши голос Леніна.

Він дуркував з відчаю, намагаючись хоч якось відволіктись від болючих роздумів про Олену.

– Неси мене, Леніну! Ковток свіжого повітря нам не завадить! – прохрипів Сатана до свого улюбленця.

Розкішний хижак Ленін змахнув могутніми крилами і злетів, несучи на собі Володаря Пекла. Він взяв курс у відкрите море Людської Крові. Маркс, Роза, Бург, Люксем, Карл, Енгельс, Клара, Цеткін і Фрідріх приєдналися до Леніна з Сатаною на спині.

Ворожий крилатий гурт утворив у пекельному небі чіткий трикутник тортур з Дияволом у вершині: полосуючи псевдоклітинну плоть мучеників «жорстокими батогами», жахливе скиглення птахо-монстрів різало чутливі вуха їх душ «гострими ножами». А Сатана несамовито реготав.

– На що ти мене перетворила, дівчинко моя? – нарешті крізь Диявольський регіт запитав, ковтнув віскі, втомлено вдивився у Криваву безмежність обрію, – Леніну, любий, лети вище! Щось мене нудить від свіжості моря…