Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

Люстерко випало з її рук, але не розбилося: невидима рука перехопила його у повітрі і обережно поклала їй на коліна. – «Ніколи не розбивай дзеркал, погана прикмета!» – почула вона у мозку застереження Сатани. Так, Сатани! Олена була впевнена у цьому абсолютно, бо ще й мала речовий доказ: вона тримала у руці його хустинку з блакитною візерунчатою літерою «Л».

Нарешті Лідина вулиця. Олена почувала себе вибитою із Земного виміру існування, тому, коли перед нею виникла Льоля, вона поглянула на неї і розкуто розреготалася. Так одягатись і фарбуватись могла лише істота з уявою сороки: їдко-жовта ультракоротка сукня, відверто розхрещена на рано зів’ялих грудях, жадібні «криваві» вуста, штучно збільшені вдвічі. А її хтиві, безсоромні очі! Жирно обведені чорним олівцем, три кольори тіней. Свої брови Льолька геть вищипала, а вище, на вузенькому лобику, намалювала нові – дурні здивовані дужки.

Якби Олена була у звичайному стані, вона б із ввічливості не сміялася, але зараз, стоячи перед повією, не могла впоратися з бурхливими вибухами реготу.

– Ты что, дури обкурилась? – невдоволено буркнула та.

– Нет, просто очень весело! – спромоглася відказати крізь сміх.

– А ты сексопильная куколка, – зі знанням справи зауважила Льолька. – Хочешь стать фотомоделью, работать в Париже? Могу устроить.

– А как же! Ты уже пристроила одну с пузом. Сколько тебе заплатили? Тебе мало?

– Кончай комсомол, подруга! С той далекой эпохи полезно взять только два слова – «Всегда готова!». Лидка дура, а ты с мозгами, заработаешь кучу баксов, – відверто пояснила повія.

– Да, у меня хватает ума не иметь с тобой дела. Кстати, почему ты сама еще не в Париже?

– А ты за меня не беспокойся! Я не останусь в этой вонючей хохляндии подыхать вместе с такими умными придурками, как ты! Днями лечу в Париж! – зневажливо кинула повія, різко повернулася і непристойно завихилясувала товстими стегнами по вулиці, шокуючи рідких перехожих.

– Вот и чудно! Невелика потеря для Родины! – прокричала Олена їй услід.

– «Вона не дурна, хитра та підла, а виглядає так, щоб чоловікам було видно, якого вона фаху», – зрозуміла Олена.

Дівчата сиділи на веранді. Олена вгледілась у Лідині очі, і у неї защеміло на серці. Її весела, життєлюбна подруга геть змінилася: схудла, змарніла, під порожніми очима виникли синці. Здавалося, самої Ліди немає, а напроти Олени сидить лише її фізична оболонка.

– Як ти себе почуваєш? – порушила тишу Олена.

– Шо? – наче раптом прокинулась Ліда. – Шо ти сказала? А у тебе случайно нема сигарет?

– Ні, ти ж знаєш, я їх не купую, не хочу звикати до куріння, – нагадала Олена.

– А! Всєгда можна кинути, – байдуже заперечила Ліда.

– Так, кинути легко, деякі люди кидають куріння дуже часто, – посміхнулася Олена, намагаючись хоч якось розважити подругу.

Та думки Ліди були десь далеко, якщо взагалі були.

– Лідо, ти зробила аборт? – не витримала Олена.

– Да, я все тобі розкажу, та мені щось важко начати… Мені нічого не болить, та я якась наче висосана, пуста…

– Розповіси іншим разом, а зараз я піду, а ти поспи, відпочинь, – і, огорнувши Ліду співчутливим поглядом, Олена підвелася зі стільця, збираючись іти.

– Ні, ні! Не йди. Я хочу все тобі викласти, все, як було. Мені це нужно! Щас… щас, зберусь з мыслями…

Олена зазирнула у спустошені очі подруги і сіла. Знову гнітюча тиша. Раптом Олені примарилось, що ця тиша ожила і забриніла від болю. – «Хіба таке буває? Та що за день сьогодні такий?» – і, немов струшуючи з себе жахливого, смертоносного павука, пересмикнула плечима, задумалась.

Дівчата не помітили, як почорніло небо, а в повітрі нависла напруга. Збиралася сильна злива.

Зненацька сонячний промінь прорвав суцільну сірість важких хмар, висвітливши майже фантастичне довкілля: барви погустішали, дерева, кущі і трави набули насиченого їдко-зеленого кольору. На мить постріл блискавки перетворив позеленівший світ на осліплююче-білий. Небом покотився грім. По садку гайнуло різким вітром, гілки дерев та кущів дружно заверещали, і перша краплина дощу влучила Олені в обличчя. Вона здригнулася і відсунула свій стілець далі від вікна.

– Так от, – нарешті заговорила Ліда, – вчора утром ми з мамою приїхали в больницю. Мама з кимсь розмовляла, потім мене повели… Я помилась і мені видали влажну діркату сорочку. Я так замерзла, зуб на зуб не попадав!… Кстати! – і раптом Ліда зірвалася зі стільця, а за мить повернулася з якимсь зім’ятим папірцем у руках.

– «Бідолашна! Зовсім не обтяжена послідовністю, хоча таке перенести!» – подумала Олена. Ліда простягнула їй папірець.

– Ось, тіки полюбуйся на цю важну тварюку! Яку доброту, який умняк накинув на свою крисячу морду! Обклеїли цією пикою весь наш район! А наш шкільний забор так, що ніде курці клюнуть! – і Ліда аж затремтіла від ненависті.

– То це той самий ґвалтівник? Боже… Та він же балотується у депутати від нашого округу у Верховну Раду!… Що тут пишуть?.. Демократ, ну звісно,… семья, двое детей… старшая дочь – студентка университета… меценат… на благо общества… благодаря щедрым пожертвованиям на реконструкцию Преображенского храма… способный руководитель нового типа… – Олена перервала таке читання, її мозок напружено аналізував.

– Ти прочитала це?! – Ліда з розмахом тикнула у листівку пальцем. – У покидька дочка, старша за мене!

У Лідиних очах багаттям розворушилася жага помсти, однак Олена зраділа цьому, принаймні зараз вона виглядала живою.

– Так, це особливий виродок. Захід зі мною не погодиться, але, на мою думку, таких треба страчувати на площі… Що тут ще?.. Ага, итоговая встреча с избирателями в учебно-воспитательном комплексе №28… У нашій школі! Сьомого о шостій… Обов’язково підемо! – і Олена насупила брови, ніби промірковуючи якусь нечувану витівку.

– Та ти шо, Оленко! Мене стошнить від одного взгляда на цю падлюку!

– А ти не дивись на нього, – порадила Олена, – щось мені підказує, що ми примусимо цього покидька розповісти людям про його діяльність на користь суспільства відверто.

– Дивуєш ти мене, подруго! Кажеш, шо я наївна, а сама! Та він прийде туди, шоб брехати! – і у Лідиних очах знову загорілося праведне полум’я.

– Подивимось, подивимось, – по обличчю Олени майнула ледь помітна посмішка Мадонни. – Що ж було далі, у лікарні?

– Далі, як у казці: чем дальше, тем страшнее! Мені приказали лягти на те кляте крісло. Сара Абрамовна, гінеколог, маленька така, жирна, халат грязний, у крові… Ну, вона полізла туди та як заверещить: – «Вон из кресла! Тут почти три месяца! Первый аборт, на хрена мне этот риск? Тебе рожать пора, девка, слазь!».

– Господи! – тільки і видихнула Олена, прикипівши до обличчя подруги напруженим поглядом.