Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

– Це просто неймовірно! Я просто не знаю! Я в захопленні! Я просто, я навіть не знаю… Та ти, ти, Володю, просто, просто якийсь Арістотель, просто Ейнштейн якийсь, – затинаючись від захоплення і хвилювання, вигукував Славко.

– Парацельс, – стиха, гордовито промовив у відповідь Володька.

– Що Парацельс? – не зрозумів Славко.

– А що Арістотель і Ейнштейн? До чого тут Арістотель і Ейнштейн? От Парацельс – це так, Парацельс – це лікар такий великий був, ясно тобі, знаменитий лікар.

– Парацельс, Парацельс, ти Володю Парацельс із Парацельсів, ти просто Ейнштейн серед Парацельсів, – не тямився від захоплення Славко. – Ти це, мабуть, усе собі зметикував ще тоді, ще як ми до школи ходили, ще як Радянський Союз був?

– Звичайно, – самовдоволено відповів Володька. – Це ви тут, селюки, все більше хоч на якісь, аби тільки начальницькі, кабінетики задивлялись, а у нас родич в області ще тоді хірургом працював і як сир в маслі купався, він мені ще тоді про все це, спасибі йому, і втовкмачив мені в голову. У них, у лікарів, щоб ти знав, ще тоді, при радянській владі весь цей бізнес буйним цвітом процвітав. І при цьому, ти чув, може, хоч коли-небудь, щоб десь арештували чи посадили за ґрати якогось лікаря?

– Щось не пригадую.

– Ото ж бо й воно, – напучував і далі Володька, – всіляких там бариг і фарцовщиків тільки де примітили, зразу – гоп, і за заднє місце, ходи сюди в каталажку, і все. А лікар – він людина поважна, він ближньому позбутися недуги допомагає, він для цього навчений. Завтра допомоги в цього лікаря може попросити всякий, та хоч би й той же слідчий чи прокурор. Прийде отак прокурор до якогось лікаря, а лікар, може, й не скаже, а подумає, що цього прокурора я знаю, це той самий прокурор, що одного з лікарів за ґрати посадив. Розумієш? І якщо, може, якийсь щасливий пацієнт на знак подяки щось там подарує лікарю, так це таке, це сам Бог велів. Я ж кажу, що лікарі Божі люди, вони на цій землі найближче до Бога. Я тобі ось іще щось розповім. Зараз, тільки ось ще давай вип'ємо, – він налив коньяк у чарки, і на цей раз з ним разом випив і Славко, не тямлячись в захваті від промов товариша. – От, добре пішло, а тепер я тобі ще дещо про лікарські наші справи по секрету розповім. Слухай сюди. Оце все, що я тобі тут розказував, все це дуже цікаво, дуже повчально, дуже гарно, все це на користь лікарської професії і все таке. Але все це вже старе, все це вчорашній день, все це спадок нашого радянського минулого, все це прокручували ще наші радянські лікарі в радянських лікарнях. Ні, ми, звичайно, вдячні нашим радянським попередникам за їхній спадок, і всі ці їхні напрацювання ми зараз, у вільному суспільстві, можемо поставити на широку, вільну ногу. Але ж зараз ми, слава Богу, живемо не в тоталітарні радянські часи, а вже у вільній незалежній Україні, і в нас зараз не директивна радянська економіка, а вільний ринок. І от тобі, наприклад, один із зразків сучасних вільних ринкових відносин у нас в медицині. Тепер у нас в кожній лікарні на кожному поверсі аптека, своя власна аптека, і всі доходи від цих аптек ідуть прямісінько в кишені колективу лікарні. Ні, ну там є засновники, там і все таке, що належить за законом. Але менше з тим, хай там як, а грошики від цих аптек ідуть до лікарських кишень. І от, наприклад, операція. Я кажу родичам пацієнта. Ага, ще ж про родичів, зараз без родичів пацієнта нікуди. Якщо в тебе немає родичів, хто ж буде носити за тебе кошти в лікарню. Сам же пацієнт з операційного столу, чи з реанімації не побіжить за баблом, ха-ха-ха! – зареготав Володька, налив чарки, і вони зі Славком знову випили. – Так що, коли в тебе немає родичів, які б за тобою доглядали в лікарні і носили за тебе бабло – все, до побачення, йди в дупу і ріж себе сам. Так от, прикликаєш до себе родичів, ну так прикликаєш, як треба. По психологічному. Сам розумієш, там підморгнеш, мовляв, ми свої люди, одне одного розуміємо. Завтра, кажеш, у нас операція, ось вам список ліків, ідіть візьміть все це в нашій аптеці, тільки обов'язково ж щоб тільки в нашій. Чому тільки в нашій? Та з багатьох причин. От, наприклад, хоч би тільки через те що нести ліків доведеться не багато, не мало, а так ящиків зо три-чотири, ти що, будеш наймати вантажівку, щоб приперти все це з іншої аптеки? Та й за якість самих ліків ми, мовляв, у своїй аптеці відповідаємо, а що ви там купите в інших аптеках, хто його знає, зараз же, мовляв, стільки всіляких підробок, стільки розвелося шахраїв. А за наші ліки ми відповідаємо. Ось так ось. Та це так, про всякий випадок заготовини пояснень, а так у нас він, пацієнт молодець, дисциплінований, радянська школа, сказав йому, давай стільки то бабла – дасть, сказав, купуй тільки в нашій аптеці – буде купувати тільки в нашій. І от, купить він в нашій аптеці все за списком, що ти йому написав, припре три-чотири ящики з ліками тобі – все, робимо операцію, після операції – хворого в реанімацію, а родичам – новий список ліків, ідіть, мовляв, знову тільки в нашу аптеку, купуйте ліки, приносьте, будемо вашого родича далі лікувати.

– А як же всі ті ліки, які він вже купив? – не втримався від питання Славко.

– А всі ті ліки вже тю-тю. Всі ті ліки вже давно знову в нашій рідній аптеці. Зрозумів? Благо, носити їх нам далеко не треба. Зрозумів? Ха-ха-ха! – зареготав Володька. – Зрозумів? Він купує три-чотири ящики ліків, приносить їх нам, ми беремо ці ліки, відносимо їх в нашу аптеку, й потім спокійнісінько знову посилаємо його купувати ці ж ліки в нашу ж аптеку, і так щодня! Ха-ха-ха!… Зрозумів?

– Та я то зрозумів, – почухав Славко потилицю. – А як він сам, ну цей ваш родич вашого пацієнта, він що такий вже зовсім, що нічого не розуміє, що він вчора тільки купив усі ці ліки, а сьогодні його знову посилають за ліками, він що зовсім такий тупий?

– А от тому, що він не тупий і все прекрасно розуміє, тому він іде й слухняно купує всі ті ліки за списком, які ти йому написав. Зрозумів? Я все розумію, він все розуміє, ми все розуміємо. Зрозумів?

– Та якось, – знову почухав потилицю Славко.

– Добре, пояснюємо для особливо обдарованих. Він розуміє, що таким чином ми йому просто пропонуємо дати нам хабар, і просто дає нам таким чином хабар, от і все. Зрозумів?

– А-а-а-а-а-а! – ляснув себе з усієї сили долонею по лобі Славко. – Оце так! Зрозумів! Це як ото у Гоголя «борзимі щєнкамі». Насправді так наче ніхто нікому нічого й не давав. А що, йому запропонували купити ліки для хворого, він і купив – свята справа. І ніхто нікому нічого не давав – а бабосики до вас в кишеню перекочували. Здорово! Розумію! І руки чисті, і рильце в пушку. Розумію! Який же ти молодець, Володько! Який же ти просто, ну не знаю що й сказати. Ще вчора я був як те щеня, тикався в усі кутки, щось намагався прояснити для себе. Так все стало якесь незрозуміле, – язик у нього почав уже заплітатися, видно, коньяк вдарив уже добряче в голову і йому. – А тут ти. І отак от, раз мені все, як на блюдечку. Дивись, що й до чого. Дивись, як люди живуть. От, як треба. Володько, дай я тебе обійму, дай я тебе поцілую, якби не ти, то я не знаю, – поліз Славко цілуватися, мало не перекинувши столу.