Юрій Пересічанський - Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

– А як же це разом з верблюдом можна лізти у вухо цього самого верблюда? – підкошений алкоголем язик Славка вже досить таки сильно заплітався.

– Ой, та грець із ним, із цим верблюдом, – відмахнувся Володька. – Головне, що цей їхній Ісус Христос був найпершим комуністом, і якби він з'явився, наприклад, в Росії в одна тисяча дев'ятсот сімнадцятому році, то він би разом з росіянськими комуняками розстрілював цих московських попів, цих капіталістичних посіпак, розстрілював би їх направо й наліво, як собак скажених, і церкви б разом із комуняками руйнував. Зрозумів? Отак от. І селян би голодомором нищив, і по концтаборах би мільйони невинних мордував. Отак от. Комуніст, він і є комуніст, що з нього взяти… Ясно?

– Та ясно то воно ясно, – в черговий раз почухав Славко потилицю. – От тільки, оці твої новоявлені капіталісти й християни, колишні наші комуністи, які вважають Ісуса Христа найпершим у світі комуністом і ходять у церкву молитися цьому самому Ісусу, тобто вважають його своїм авторитетом, чому ж тоді вони так осатаніло кинулися гребти колишнє всенародне добро, відриваючи останній шматок хліба від голодних ротів пролетаріату. Адже, зважаючи на їхнє поклоніння комуністу Ісусу Христу, все повинно було б бути зовсім інакше.

– Х-хе, – зверхньо глянув Володька на Славка. – Розумієш, людина грішна, так і в святому письмі написано. Та, врешті, і в тому, що всі хочуть забезпечити своє життя якнайліпше, немає нічого дивного. Звичайно, в цьому забезпеченні життя часто багато хто перегинає палицю. Але ж що головне, головне вчасно покаятися. От і йдуть вони до Ісуса Христа покаятися, бо ж він вчив прощати і сам прощав, хоч і того ж злочинця, який висів поряд з ним на хресті. Але тут ще є одна заковика, Ісус Христос, він хоч і має силу і владу прощати, адже він теж якось там Бог наче, він все ж таки ще й людина, і зрештою син Бога, а є ж іще і його батько, тобто сам Господь Бог власною персоною, тобто батько, або ж Отець Небесний, а по їхньому пахан. От до цього небесного пахана вони насправді і йдуть до церков. Бо кожен з них обов'язково відстібає певну суму своїх доходів якомусь земному паханові, а тим більше треба відстебнути певну суму небесному паханові, щоб той не лише дозволив тобі провертати певні прибуткові оборудки, але й поблагословив твої труди. Отак, значить, прийшов до церкви, покаявся, попросив вибачення за свої, можливо, не дуже гарні вчинки, відстебнув свою частку небесному паханові в його небесний общак, і все – можеш із чистою совістю йти далі красти, тобто робити бізнес. А Отець небесний, він точно вже не комуніст, це його синочок із комуністами злигався, а татко наш небесний ні, він, як і годиться, ліберал, тобто неоліберал…

– Кого, кого він обібрав?

– Нікого він не оббирав, нікого ні до чого він не примушував. Всі й так йому добровільно все несуть. Для чого йому когось оббирати. До нього й так все наше новітнє панство несе свою частку внеску і просить за це посприяти у справах. І всі люди бачать, як ти до церкви ходиш, зі свічечкою стоїш, на церкву свої кревні грошенята жертвуєш, а значить будуть за тебе на виборах голосувати, бо як же не проголосувати за таку святу людину. Та ще й попи, звісно, за тебе слово замовлять, та ще як виборцям ти добрячого могоричу підкинеш. Одне слово, всі карти в тебе в руках, ти тільки банкуй, і влада завжди буде в тебе в кишені. А влада, брате, це такий казковий гаманець, з якого чим більше ти береш, тим більше в ньому залишається – чарівний такий гаманець. Зрозумів?

– Та, мабуть, таки зрозумів щось, – покивав головою Славко. – Я зрозумів, що ти, Володьку, не даремно там у місті крутився, як ти тут усе розтлумачив, як у тебе язик підвішений, як тобі кажуть, що мовляв щось тут не те, а ти раз-два, слово туди, два слова сюди – і все вже так, як треба, навіть набагато краще, ніж так, як треба. Я не знаю, як воно нині у нас тепер, а от якби раніше, то я впевнений, що був би ти просто таки видатним партійним працівником рангом не нижче обласного рівня, та що там обласного рівня, бути б тобі членом Центрального Комітету партії, та що там членом, ти міг би бути й першим секретарем Центрального Комітету! Ось що я тобі скажу!

– Що ж, – самовдоволено посміхнувся Володька, – не стану заперечувати, даремно часу я не втрачав, проштудіював я новітню нашу систему всю наскрізь, як кажуть, від «а» до «я», і можу тобі сказати, що особливо вже такого нового в цій системі нічого й немає. Звичайно, називається багато чого тепер по новому, але суть, власне залишилася та ж сама. А от що я тобі найголовніше скажу про теперішній стан речей, так це те, що коли хочеш ти досягти чогось в будь-якій сфері, чи то в медицині, чи то в бізнесі, чи то в якій іншій професії, якщо хочеш чогось досягти, то конче необхідно тобі або мати якусь дуже близьку й дуже волохату лапу у владі, або самому пробиватись у владу. Хоча, власне, так воно було й раніше, і в цьому теж нічого особливо нового немає. Я от собі вирішив, що кров з носу, що б там не було, чого б це мені не коштувало, а я обов'язково буду пробиватись особисто у владу, обов'язково стану якимось депутатом, можливо, й не найвищого рангу, а депутатом буду – і це мені в медичних моїх справах дуже буде допомагати, тільки так можна тепер досягти повного успіху. А щодо нового в теперішньому житті, так слухай сюди, малий. От ти торочив тут мені про відповідальних партійних працівників усіляких рангів, про обкоми, райкоми, ЦК і весь цей відстійний мотлох і непотріб, немає вже нічого цього, все, немає ніяких райкомів з обкомами, немає ніяких ЦК. Слухай сюди, те, що колись було райкомами, тепер називається районними державними адміністраціями, те, що було обкомами, тепер називається обласними державними адміністраціями, а от, наприклад, перший секретар центрального комітету партії по теперішньому називається Президентом України. Зрозумів? Ще там щось напридумали, всілякі там «ВАТ», «МММ», абощо, та це так, дрібниці, тільки щоб туману напустити, а взагалі, то в основному все інше так і залишилось як і раніше. Зрозумів?

– Зрозумів, Вовчику, зрозумів, ох як зрозумів тепер я, – Славків погляд світився щирим захопленням. – Я зрозумів, ще вчора я був ніким, нічогісінько не міг второпати в цих нових часах, які мене так лякали невідомістю, а тепер бачу, що нічого страшного, як, власне, й нічого особливо нового немає. І відродив у мені надію ти, Володю, друже. Ох, який же ти, Вовчику! В мене просто немає слів від захоплення! Ти такий, такий, просто неймовірно, який ти. Ти, Володю, обов'язково будеш теперішнім великим начальником, як вони тепер, ти казав, називаються забув… А!.. Депутатом обласної адміністрації ти будеш, не менше. Та що там обласної, першим секретарем, тобто я хотів сказати президентом, ось ким ти будеш. Президентом!