Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Невже не віриш у свої сили? – подумавши, спитала тінь.

– Досить, – відсік Яків. – Неважливо, у що я вірю. Я не маю перед вами сповідатися. Де це чутно, щоб сповіщанин бісоті з потойбіччя душу відкривав?! Що робити треба, нечиста?

Тінь помовчала.

– Не сердься, Хвиля. Я – вічна істота, можу гаяти час на балачки. Гаразд, стрибай, – тінь похилилася, вказуючи на безодню під собою.

– Слава Сибові, – промовив козак і зник у темному отворі.

Та тільки-но зник один, з’явився інший. Наче такий – і не такий. Інший Яків. Яків-Тар.

Князь звикся зі своїм новим тілом, його спогадами та почуттями. На зразок справжнього Якова він запалив люльку. Дмухнув. Наступної миті біля його ніг, із червоної хмаринки, з’явилася пухнаста руда кішка із полум’яними вусами і зеленими очима.

– Таре, мій коханцю, – голос кішки лунав, наче найм’якіший серед усіх світів музичний інструмент. – Ти знов стрімголов рвешся допомагати істоті з іншого світу?

– Облиш, – відповів князь і знов зиркнув на свій новий вигляд. – Мені не подобається це заняття. Та як ти пам’ятаєш, я програв у волин 6 6 Азартна гра з використанням двох гральних кубиків та накресленого на землі ігрового поля князю Цеху Обіцянок. І тепер, як комусь залізе до голови, аби відбулось щось неймовірне, виникає цей клятий колодязь і відриває мене від справ.

– Сподіваюсь цього разу, – мурликала руда. – Маленька частка вічності швидко пролине, аби я не встигла занудьгувати за тобою.

– Звісно, що так, Володарко Ір-Реалі. До речі, наш новий знайомий видався не таким уже й бовдуром, яким його виставив Лейлек. Я відвідав не тільки засіки його пам’яті, а й дослідив тіло. Яків хворів. Хворів сильно. Йому лишалося, щонайбільше, кілька місяць. Тож Хвиля, у сенсі цього світу, щойно виграв час. Цілих три роки. Загалом не тільки, але йому про те знати не слід. Я сподіваюсь, він нас не чує?

– А ти не бачиш? – кішка справді здивувалася і на додачу усміхнулась. Володарці Ір-Реалі рідко випадало дивуватися будь-чому.

– Не те, щоб зовсім… – відповів Тар. – Але обтяжений цим тілом та умовами згоди, я вже не так гарно відчуваю буття світів.

– Усе так, мій любий, – зітхнула Володарка, потім всілася і почала вимиватися. – Не чує козак, не переймайся. Краще йди, та скоріш вирішуй справи. А мене поки розважить Земфір, наш примарний князь Цеху Жаху. Я так давно не лякалась, цілісіньку вічність. Хі-хі.

– Ти, Володарко, любиш мовити забавками, – князь облизнув пальця та підніс його догори.

– Чом забавки? Кожний момент вічності – вічний, чи не так? – після маленької паузи руда засміялася. – А… То ти про це і кажеш… Хі-хі-хі. Ой.

Кішка помітила задраний до гори палець князя.

– А що це ти робиш?

– Чекаю на північний вітер. Хочу спробувати Повітряного коня . Він має великої шани серед крадіїв. Та мабуть у цьому тілі, – Тар із зневаженням оглянув себе. – Доки не буде мною скоєне хоча б якесь чимале зловчинення, я не зумію провести жесту, хоча б і вітер буде той, що треба.

– Навіщо тобі, любий, на північ?

– Хочу завітати до Ганса Християна з Королівства Кригогір. Кілька місцевих років потому я дарував йому магічного окуляра, аби він моїх діточок міг бачити. Ганс вирішив бути літописцем потойбіччя, та для багатьох його твори на вигляд, наче казки. Як і діточки мої, до речі, доки на цвинтар невіруючих не покладуть. Зараз той окуляр може знадобиться й мені самому. Не всі мої витвори вдають із себе тих, ким вони є.

– А вітер тобі навіщо?

– У тому й річ, Володарко, – Тар почухав лоба та трохи здивовано намацав оселедця, додавши, що то досить дивна зачіска. – Задля тілесної трансляції 7 7 Телепортація . Швидко потрапити і повернутися з півночі можна, лише спершись на північний вітер.

– А зловчинення… – кішка закінчила вимиватися. – То для втілення жесту магії Гріху треба?

– Так, люба. Я вже не справжній Тар. Згідно з контрактом у тілі проханця моя сила обмежена. Я зможу черпати її лише з особистих учинків. Майже всі місцеві Не-Реалі, які охочі до магії, саме так і поводяться.

– Як тут усе сплутано, – протягнула руда. – Швидше закінчуй свої безглузді справи, любий, і вертайся до мене. Князь Земфір Жах – жах, який нудний.

Кішка повела пухнастим хвостиком навпроти мордочки і зникла у червоній хмарці пару.

– Погодься, Таре, – мовив Лейлек, якого до того, наче й не було. – Ця угода набагато цікавіша за минулу. До того ж, у місцевому сенсі, ти врятував козаку життя.

– Порятунок досить відносний, Лейлеку.

– Для князів – звісно, для людини – навряд. Чи, може, посперечаємось?

– Ще одна угода? – Князь підвів брови. – Іди під три чорти, Лейлеку. Під три чорти.

Князь назвав коня справжнього Якова Кремез. Та тварина, з перших хвилин, не бажала приймати нового господаря і навіть штурхнула Тара копитами у груди. Князь відлетів, впав. Підвівся. Зрозумівши, що так не може бути й далі, Тар пригадав слабке заклинання школи Гріху, що зветься Дика сповідь . Десь з десятого разу він таки зміг провести неважкий жест і від кінчиків його пальців до ніздрів коня розтягнулась синьо-зелена пара. Якийсь час вона протрималась, та коли Тар розвів руки в сторони – пара розтанула, мов й не було.

Перші хвилини кінь складав казна-що, та потроху, незв’язані розумом слова, почали набувати вигляду мови:

– Ти, йогі-го, не товариш… раніш. Тепер, йогі-го, другий… за того. Бити… коли сідає, йогі-го! Чув?!

– Чув, – спустошений звичайнісінькими чарами, наче трьома днями безперервної варти, відповів Тар.

Він сів біля Кремеза та знов запалив люльку.

– Будемо поки що разом, а потому я твого товариша поверну.

– Не піде, йогі-го. Голова копита люба бачить. Болі море, йогі-го.

– Ти не лайся, чотириногий, бо я тебе шаблею приборкаю. Зрозумів?

– Спробуй, йогі-го!

Князь проявив з потойбіччя невитіювату шаблю, та трохи не впав до землі. «Треба облишити магію, – подумав він. – Хоча… Аби провчити бісову тварину, мені сили вистачить».

– Облиш, князю, – пронизаний сонячним промінням з’явився перед Таром сивий із синеньким обрамленням Дух справжнього Якова. – Мого товариша, якого ти Кремезом прозвав, треба погодувати з руки, погладити по холці та слова добрі сказати. А інакше, отримаєш ще кілка тумаків, а може і зовсім від тебе втече.

– Багато знаєш? – Із презирством приснув Тар.

– Дещо знаю, князю, – відповів Дух.

– Ну, гаразд. Та як ця звірюга мене ще раз вдарить…

Дух Якова зник. Залишати Ір-Реаль на довгі відрізки часу він права не мав. Особливо, коли Тар не був зацікавлений у такій появі. Хоча князю хотілося тріснути балакучого коня, він зробив усе, як сказав Дух справжнього Якова. Обережно погладив, погодував та спробував сказати щось добре.