Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Тримаємось, сповіщани! Не час ще для нас! – Прокричав Могила та зайняв спустіле місце на веслах. Тар також узяв греблі у руку і зробив вигляд, що він як і всі пронизається жагою до життя. А за мить, на додачу, заголосив: – Угорі гілля, хвиль-ля!!! Натиснули, брати!!! Угорі гілля, хвиль-ля…

Козаки, сміючись, надбавили потужності й гучності у голосі та що є сили веслували між блискавичних булав Землерізу. Велетень-барабанщик увесь наступний шлях до берега насилав на хмару прокляття і реготав, мов скажений. Тару здалося, що велетень не заради забави знущався із загрози. Смерть була для нього звичайнісіньким жартом.

Коли чайка досягнула Хорти, біда вже пройшла осторонь. Вітер ущухав і знову перетворювався на вітерець. На піску виднілись борозни від велетенських небесних куль. Вечоріло, наближалася ніч.

– Так ти, курінний, кажеш: пекла немає, – усміхнувся Могила.

Він стрибнув через борт до берега та розпалив кресалом забризкану водою люльку.

– Я не казав, Остапе, що його немає, – Тар сидів на борту чайки і викручував воду із намоклої сорочки. – Я казав, що воно на Землі.

Хортинську Січ збудували у 1593-му році від Сибова Різдва. Її засновником вважають козака Саливона Гайду – особистість міфічну, оповиту багатьма чутками. Навіть в імені Гайди кобзарі не дійшли до єдиного висновку. Хтось називає його Саливоном, інші, зауважуючи на невірності елландського походження імені, кличуть засновника Самійлом. Ім’я Самаїл зустрічається у тексті Ігерилексії, Святого Сибова письма, і носить його пророк, який закликав до народовладдя. Оскільки Січ сповідала саме устої народовладдя, ім’я Самійла отримало багато прихильників. Але ім’я – не єдиний камінь спотикання.

* * *

Минаючи Січовий базар, галас якого стихав, Тар виводив у пам’яті тексти, які прочитав в Архівах Вирія Світів княгині Цеху Мудрості Соф’ї. Тару подобалося читати, і Соф’я подобалася йому також. Інколи він так «захоплювався книжками», що навіть отримував засуджуючий погляд Меімени. Але Володарка Порядку ніколи не вдалася до ревнощів. Вона лиш глузувала й хижо усміхалась, обіцяючи колись нашкодити Соф’ї у відповідь. Загалом, справжніх емоцій на обличчі Меімени удостоювався тільки Тар. Інші князі не мали подібних привілеїв. Щонайбільше – невеличка зацікавленість, і тільки.

* * *

Другим, й куди тяжчим, камінням спотикання виявилися мотиви Гайди. Одні кажуть, що він подався до Хорти адже його жінку, дітей і усю власність спалили комаранські бусурмани. Інші вважають, що ім’ям Гайди назвався один із дворян Сковії чи ляхів Рівенії. Невідомий мав гроші та вплив, але не втримався від болючої картини беззахисного чорноземського селянства й вирішив згуртувати його для боротьби. Треті, як повелося, називають Самійла помазанцем Сиба, ангелом та, загалом, не людиною.

Як би там не склалося, а Січ існує. І існує плідно. Вона й справді оплот одного із кращих людських строїв на всі часи. Але, як і інші витвори Не-Реалі, Січ має прогалину. Тією прогалиною є зовнішня політика.

* * *

«На цьому можна облишити, – подумав князь. – Щось мені підказує, що зовнішні відносини козаків ще встигнуть мені набриднути.»

Піднявшись на пагорба, минувши зруб і ворота, ватага розділилася. Хлопці отамана відлучилися до Сповідьського куреня, сам Могила запропонував Тарові відпочити перед Радою і пішов у центр, до церковної площі та кола домівок старшин. А князь поплівся до свого Затоцького куреня.

* * *

Не дивлячись на вдалі рейди до Комарану, наймацькі походи на захід Аін – Хвиля так і не став заможним старшиною. Єдине, що він дозволив собі – зайняти проміжну ланку маломашів, що знаходилася між привілейованими зимівниками 10 10 Хутір і голотою 11 11 Бідне козацтво . Маломаші мали у власності невеличкі рибальства або скотарства. Інколи в їх розпорядження потрапляв водяний млин. Саме останній і викупив два роки тому Хвиля, аби хоч трохи прикрасити життя комерційною складовою. У глибині душі Якову те було не треба. Він придбав млин, бо того потребував статус. Насправді ж, його думки цілком поглинули мандри й військова справа. Хвиля бажав прожити життя лицаря, але саме такий шлях і довів його курінь до загибелі, а Якова – до чахотки та згодом – до Перехрестя.

* * *

Коли Тар умостився, серед спустілого Затоцького куреня, який і досі пустував з низки несуттєвих причин, до його навідався Гармак, січовий писар. Ще з дверей Тар почув, як маленький кругловидий чоловік у червоному кунтуші із візерунчатим жупаном дріботів по підлозі.

– Що сталося? – запитав князь, перекрутившись на інший бік, аби бачити писаря.

Кругловидий присів навколішки біля ліжка. Тар здивувався. Те не дуже походило на манери Кирила Гармака, писаря і другої людини на Січі. Тож, аби не видати подиву і зацікавленості, вочевидь, у цікавій справі Тар, потерши, знов заплющив очі.

– Когут! – викрикнув пошепки Гармак та почав смикати удавано незацікавленого Тара, аби останній швидше просинався. – Когута прокляли.

– Та невже?

– Ось тобі хреста.

Гармак наспіх перехрестився, від чого ледь не впав.

– Тіло пала? Гарячка? – сонно уточнив князь.

– Де там, – писар махнув рукою. – Він пити не може.

– То треба до того менше було, – пасивно протягнув Тар, досі не бажаючи підводитись.

– Ти не розумієш! – спалахнув писар.

Але Тар відсік.

– То поясни.

Гармак підвівся, у колінах затріщали кістки. Кругловидий щось буркнув на той рахунок, а потім швидко вмостився на ліжко біля ніг князя. Кирило вирішив усе ж пояснити детальніше, бо було схоже, наче Яків й справді не міг повірити у прокльон.

– Як Іван якого глечика візьме, – почав Гармак. – У тому вода на пісок перетворюється. І не тільки вода. Навіть кров у м’ясі чи молоко. А як іншому дають, то знов усе стає, як зазвичай. Намагалися, аби хтось другий йому до рота рідину налив – де там, усе марно. Вода стає піском.

– Івану більше б було до вподоби аби вона на горілку перетворилася? Або ж як у тексті Ігерилексії – на вино?

– Це не жарти, Якове!

– Та бачу, – Тар вирішив, що треба бути серйознішим і запитав. – Що робити вирішили?

– Не знаємо. Дівчину йому привели, аби поки…

Писар обірвався. Він зрозумів, що видав страшенної таїни. Жінки на Січі були під суворою забороню, то ж князь хижо зиркнув на Гармака. Але той зробив вигляд, що нічого такого не казав.

– Треба щось робити! – спалахнув Кирило, аби подалі відступити від своєї похибки. – Як так й далі піде – сонце по наступному дню сяде, а Когут у землю ляже.

– І чому до мене прибіг? Чому така шана? Я спозаранку маю разом із усіма бути на Раді, а ти спати не даєш.