Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Лихо, яких світ не бачив, – дивлячись на магічне перевтілення промовив курінний.

– Еге ж, – погодився князь. – Розповідай все з початку, та нічого не таї.

– Мене, брате, ніколи за брехнею не бачили, – гордо зауважив Іван і, посміхаючись, додав: – Ну… Може про якого набігу дещо прикрасив.

Князь мовчав та чекав на розповідь.

– Учора, – почав Когут. – Я, троє моїх завзятих хлопців та ярчук поїхали на південь Хорти до Спаленої вежі 14 14 Сигнальна башта козаків , Старих стовпів по-старому, аби вгамувати трохи нечистої, бо розплодилося потойбічних, наче цвіркунів.

– Ярчук? – уточнив князь, адже у спогадах Якова собака Когута фігурував лише, як звичайна тварина.

– Ага. Мій старий товариш і бойовий помічник у боротьбі з нечистою. Я знайшов його ще цуценям і відтоді він неодноразово рятував моє життя, не шкодуючи своїм особистим. Про його справжню природу відомо тільки найближчим, братам і старшині, що мандрує по світу менше твого. Тож, не дивно, що ти не знав. Он він.

Когут показав у північний кут куреня, де лежав, скрутившись, кремезний собака із червоною холкою та золотим цепом на шиї. Його вуха були довгими, неначе у зайця, але тонкими і майже щільно прилягали до спини. Із пащі виглядало, довше за інших, вовче ікло.

– Пухнастий, майже мій одноліток. Він – несправжня собака. Мабуть, ти чув хоч трохи про ярчуків, так?

Тар сумнівно кивнув, то ж Когут вирішив роз’яснити:

– Його вовче ікло може дуже важко поранити нечисту, а інколи – вбити. Мені було п’ять, коли мене хотів викрасти старий довгомуд, та ще потвора хочу тобі сказати – кремезний, одне око, одна нога і діточками повечеряти любить. Аби не Пухнастий, не балакав би ти зараз зі мною.

Когут із подякою в очах подивився на собаку.

– Довгомуд добряче подряпав малого, – Іван знов перевів погляд на князя. – На знак подяки я виходив, вигодував і залишив Пухнастого у нас удома. Батько його приручив, мати навчила добрих людей не чіпати, а я, як виріс, з собою на полювання за нечистими душами беру.

Когут зробив паузу, облизав посохлі губи, пробурчав щось на зразок: «Хоч би й в рота начхали, не образився б» і продовжив:

– А був випадок… На чайках за пороги Босфену ходили. До Басурграда через Аксинське море. Ти і твій курінь того року десь на заході цебекську кров проливали. Уявляєш, по третьому дню плавання Пухнастий, мов з кишені, виплигує – і вже на човні. Біга, ластиться. А увечері його один паскудник, іноземець Годхрик, за борта викинув, поки я спав. Казав, що Пухнастий на його кинувся. Не повірив я йому. Та й ніхто з наших. То ж висадили ми атронгличанина на безлюдний островів серед Босфену, аби трохи вивчив, падлюка, любов до тварин Божих. По Пухнастому траур справили та й далі вирушили. А він, чудище босфенське, наступного вечора знову з’явився. Біга, ластиться. От же ж…

Пухнастий почув, що балакали про нього та, не розтулюючи очей, кілька разів викреслив хвостом півколо. Когут глянув на це і сумно усміхнувся.

– Як не здихаюся прокази нечистої, будеш, друже, сам на сам із життям.

Князь думав повернути Когута до початку розповіді та Іван сам із тим вправився.

– Так от, прибули ми до стовпів по обіді…

Під ковдрою біля курінного ворухнулося, та Когут зробив вигляд, що нічого не помітив і продовжив:

– Спека – нелюдська, нікого немає. Вирішили влаштувати засідку. Пухнастого лишили у центрі кам’яного кола, аби був у вигляді приманки-зброї в одну тваринну морду, а самі сховалися по кущах. Ми, насправді, не знали хто може з’явитися, та й не клопіт – один кінець для нечистої готували. А тут… – Когут замовчав і стиснув порепані від спраги губи.

– Ну, то кажи, Іване, що сталося? – велів Тар.

– Не знаю, брате. Наче й знаю, та не те було. Хоч шаблі мені до горлянки підстав або на суд Божий пусти. Правду кажу, очі не бачили того, що в пам’яті лишилося. Як би міг Пухнастий за мене розповісти…

– Не тягни вола за хвіст.

– Розумієш, Якове, якісь чари на нас наклали, – тихо вимовив Когут. – Бо пам’ятаю я, що вийшла із-за дерев чарівної краси дівчина. Погладила по холці Пухнастого. Нас до себе покликала. Здається, чимось пригостила, а потім скинула сукні і гола, як той місяць у небі, зайшла до води та розтала поміж хвиль.

– Зникла й зникла. У чому ж морок?

Когут нервово зашморгав руками по колінам.

– Бо як так усе трапилось, – захрипів курінний. – Чом паща Пухнастого замизкалась людською кров’ю, а я… Чом проклятий, наче дурінь на розум?

Іронічний посмішок промайнув по обличчю Когута. Князь на те витримав невеличку паузу, аби вдати роздуми, а після запитав:

– Що інші кажуть?

– Кажуть те, що й мої спогади. І так само не можуть згадати – кого це Пухнастий поранив.

– Дяка просив аби він із собакою поговорив?

– Що ти? – напустив гримасу подиву курінний та за мить її розвіяв. – Насправді – просив. А він як завівся. Хто ж знав, що балачки із тваринами – недобра магія.

– Недобра, – ствердив князь. – Її називають Магією Гріха.

– Гріх? – здивувався Когут. – У чому? Невже балачки із Пухнастим можуть скоїти шкоди? Хто від того постраждає?

– Магія Гріха, як я зрозумів, – пояснював Тар, бо дуже добре знав нюанси його власного витвору. – Не тільки стосується зловчинення, а й порушення природних законів і порядків. Якщо тварина не може балакати, то вона і не повинна. Наші молодші брати не мають такого ж розуму, як людський. Та як дати їм його… Чи не думаєш ти, Іване, що тварина не забере собі зло людське і пристрасті людські, га? І що вона не буде представлена до Божого суду, як тепер її воля може бути спрямована супроти законів голоду й природних потреб?

– Он воно як… – потягнув Когут. – Я про таке не думав.

– Найбільше зло у тому Іване, що ми не хочем бачити зла, та воно майже всюди. Не можна здолати ворога, якщо дивитися на нього крізь пальці чи робити вигляд, що ворога – немає.

– Важкі думки ти кажеш, – Когут трохи не поклав руки на горбок, але вмить схаменувся. – Та, мабуть, у тих місцях, де ти мав сумнівну радість бути, такої науки навчиться неважко.

– Плітки, – відмахнувся Тар.

– Як забажаєш, – приснув Когут. – Тоді може по-іншому. Не насуплюй лоба. Я до того, що ти, Якове, багато мандрував, і міг бачити подібне.

Князь мовчав. «Хвороба» Когута була йому відома. Але показувати кості у кухлі на початку партії він не хотів. Гра тільки починалася, треба було витримати час.

– Маю подумати, – почухавши потилицю, мовив Тар.

– Розумію, – погодився Когут. – Але ж поквапся, буде твоя ласка, бо моя може – скоро скінчитися.

Князь вийшов з будинку. І тільки-но підпалив люльку, аби зробити театрально розіграну паузу роздумів задля Когута, як перед ним з’явився Дух справжнього Якова.