Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Невже тобі, Якове, все одно?

– Ні, – Тар підвівся. – Та я, Кирило, все ж не розумію, яка від мене користь у таких справах.

– Чули ми, курінний, що ти із бісівськими мову мав. І не тільки мав, а й повернувся. То ти у цих справах за всіх нас перший.

– Чутки по Січі – повінь в печі. Пари забагато, – блиснув Тар народною мудрістю.

– А в що вірити, Якове? – приречено зітхнув Гармак. – Дяка запросили. Той на його глянув, каже, наче Іван до Старих стовпів на південь Хорти навідувався. А туди сповіщанину не можна. От і прокляла його нечиста. Відьма яка або ж чорт, а може, й одне з тих триклятих дерев, що прутами ноги в’яжуть. Дяк – людина дивна, – Гармак покрутив гусячого пера за вухом. – Інколи навіть з бісами мову має, кажуть… Не знаю… Та тільки, неначе, не з тими, що біля Старих стовпів… Мабуть… За чутки – твоя правда. Та не про те мова. Я он до чого. Знай, курінний: як про тебе брешуть, то вибач мені, а як ні, – обличчя Кирила залилося багрянцем, – Не маєш, Якове, людського права покинути брата у біді!

Тар помовчав, роздивляючись картопляний ніс та пишні вуса Гармака під ним.

– Кажеш, дяк його оглядав?

– Так, – обличчя писаря вмить розквітнуло. – Добрушка. Михом у світу кличуть. Він до нас нещодавно прийшов. Дивна людина, я ж кажу.

– Що кажеш? – не розумів Тар.

– Він, наче, намагається знайти спільну мову, – почав Гармак. – Розумієш, із нечистою? Та чи можуть бути добрими його думки, якщо звісно то не пусті балачки? Цебеки теж миру із бісами хочуть, та замість того спіймають вовкулака і почнуть його «вивчати». Досліди ті всім відомі – катують, а по смерті, – тут Гармак зробив акцент. – Науку на нього накладають. Хоча, як їх послухати, та наука великий гріх. Цебеків не зрозумієш. Так от. Розчленовують бісот, палять їх кістки, м’язи в отруйних речовинах бовтають, а потім стануть колом і дивляться. Тьху. Моя ж думка простіша за їх: як можна швидше – так, аби бісота не мучився – вбив, помолився про його душу і йди далі.

– Гаразд, годі балакати, – князь підвівся з ліжка. – Я втрачаю стрижень нашої бесіди.

– Вибач, – погодився із зауваженням Кирило. – Занесло візок у бур’яни.

– Бува, – погодився Тар і додав: – Зустрінемось на колі старшин, біля будинку Когута. Але пам’ятай, Кириле, я тобі нічого не обіцяв. І з балачками про мене – не погоджуюсь. Зрозумів?

– Зрозумів, – кивнув писар і швидко полишив курінь.

* * *

Тільки-но вдягнений князь вийшов за двері, тільки-но місячне сяйво впало йому на лисину довкола оселедця, біля ніг закрутилась руда кішка.

– Таре, навіщо тобі ці клопоти? – запитала Володарка.

– Гадки не маю, – князь запалив люльку та бравенько дмухнув з-під вусів. – Але мені здається, що Гармак усе одно б не повірив, що я чорта за хвіст не тримав. До того ж, я за діточками скучив. Їх – уже ватага, а багато сиротами зростають.

– Який ти турботливий, – кішка заплигнула йому на плече, впилася кігтями у груди і спину аби не втратити рівновагу і хижо прошепотіла: – Тільки-но дивись аби рубати їх не сталося, бо ти не ти, і казати про це не маєш права.

– Годі, люба, – Тар поцілував руду у носика. – Йти треба.

Кішка, неначе всміхнулася, повела хвостом і розлетілася червоною хмаринкою. Князь розім’яв руки і з першого разу провів його особистий жест, що не належав до жодної з шкіл магії. Ім’я він вигадав для нього просте «Крила ночі».

Помітивши, як господар перетворився на кажана, Махан не втримався від коментарю:

– Треба менше їсти на ніч.

Кажан підлетів до коня і промовив голосом Тара:

– Це єдине заклинання, що я втілюю, не втрачаючи сил, – казна-чому вирішив пояснити коняці князь. – Запозичив в одного із Транскільванських творінь . Але, на відміну від того хлопця, я довго у такому вигляді бути не можу, та й кістки від перевтілень ломить так, що більш двох разів на добу за жодних обставин я його виконувати не наважуся.

Закінчивши розповідь, Тар дратливо сплюнув ледь помітну краплю і зник у чорному небі.

– Де ж ти, йогі-го, моє старе життя? – зітхнувши, мовив Махан.

Будинок Когута, на зразок інших будівель у колі старшин, був двоповерховим білим будинком зі зрубу із дерев’яними сходами на фасаді, що утворювали трикутну арку перед вхідними дверима. Саме по тих сходах писар провів князя і впустив усередину. Сам, на подив Тара, лишився за порогом. Двері позаду князя зачинилися і він опинився серед суцільного бойового трофея. «Яків міг прикрасити свою не гірше, – пронеслося у голові князя. – Аби, звісно, вона була б і Хвиля мав потяг до колекціонування».

За кілька кроків, які відділяли гостя від господаря, перший встиг детальніше розглянути інтер’єр. Тут тобі і килими з Ханасанії, і химерні жупани рівеньських ляхів, й інкрустована рубінами золота чаша, всередині якої – пригорща срібних сковських обрубів; комаранський ятаган з золотим держаком та гардою з сапфірами, різні хутра і ще багато чого.

Але, за звичаями сповіщан, дальній куток кімнати був майже повністю пустим і єдиною його прикрасою був дубоворамовий еквабіліс 12 12 Ст. елланд. «єдинообраз», «ікона» із зображенням Сиба, що тягне злочинний стовп, на якому його і підвісять. Дивлячись на єдинообраз Тар пригадав, що більшою шаною користувався Триптих Сибового життя, в якому: на лівому полотнищі – «Малий Сиб і Полярна зірка», на правому – «Життя після смерті. Рай», а по центру, на найширшому, – «Месія та Божий намір» 13 13 Щодо центрального еквабілісу. Сиб був прив’язаний до стовпа догори ногами, але зранку його знайшли перевернутим і зневодненим, а руки простерлися у різні боки. Дивом вважається не тільки те, що Сиб змінив положення і висох, наче гілля, а й те, що тіло ніяк не могло триматися у такій позі, не зігнувшись при цьому. Голова ж Сиба із пронизливим полегшенням дивилася у небо. То ж символом сибовірів став хрест із дуго видною горизонтальною смугою – втіленням рук страченого. Згодом цебеки її вирівняли, надаючи символу чіткої форми хреста, а перетин ліній вони помістили у коло, аби не втратити сенс округлої лінії . Те, що Когут повісив лише останнє полотно, могло означати тільки одне: гроші на еквабіліс курінний витрачати не став.

– Слава Сибові, брате, – прохрипів Когут, жестом руки запрошуючи гостя підійти ближче. Сам він сидів з лівого краю просторого ліжка, а з правого виднівся, повільно підіймаючись та опускаючись, горбок, схожий – хоча, чому схожий? – на людину, яка притиснула колінка до грудей.

– Слава, Іване. То це правда? – запитав Тар.

– Вона сама, – іронічно посміхаючись, відповів Іван.

Задля прикладу він нахилився, узяв з підлоги щербатого кухля, перевернув догори ногами. З нього посипався пісок, що на півшляху додолу перетворювався на воду.