Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Ти маєш допомогти Івану.

– Бо він твій товариш? – байдуже збрехав Тар.

– Ні, князю, – натомість серйозно відповів Дух. – Не тільки тому. Когута оберуть отаманом. Козаки люблять його. Інші претенденти також сміливі й честолюбні, та у Когута є запал, харизма.

– Щось я не помітив, – зізнався князь. – Іван нічим не вирізняється серед інших. Мені, скажім, Могила більш до вподоби. До того ж, твої слова залишать свою силу, навіть якщо Іван повернеться з вигаданого вами «того світу»?

– За таких обставин, князю, у Когута буде ще більше прихильників, а вороги будуть думати, що його не можна вбити.

– Згоден, про таке балачки підуть…

Тару не подобалось, коли хтось, окрім нього, виявляв розум. Хоча, переважно, те стосувалося лише Якова.

– Балачки, князю, – Дух Якова повільно розсипався, – світом правлять.

«Балачки, – повторив подумки князь. – Твої балачки, Хвиля, докучають мені усе більше і більше». І хоча думав Тар по одному, вигляд він мав зовсім інакший: спокійний і навіть трохи апатичний.

* * *

Дмухаючи люлькою Тар знов піднявся по сходах і увійшов до кімнати.

– Гаразд, Іване, – помітивши зникнення горбка, промовив князь. – Я згоден. Та аби розв’язати язика Пухнастому, я маю вчинити щось дурне. Є думки, що саме?

– Звісно, ні! Як я можу радити братові піти на гріх? Стривай, – похмурішав Когут. – Виходить, то не брехня… Твої мандри і справді були до потойбіччя… Якщо ти вже сам за магію берешся…

– А ти й досі вважав, що я у церковну бібліотеку їздив чи вишкіл який закінчував? – без образ мовив Тар. – Ні, Іване, не там я був. То як сам не маєш думок… Піду по ночі… Довкола позаглядаю, може, на кого лаятися почну без приводу, та й вистачить на заклинання.

Когут недовірливо зиркнув на князя, та, відчувши як у роті майже не має слини. нічого не заперечив.

– Не переймайся, – втішив Тар товариша Якова. – Усе буде добре. Не таке вже й жахливе те потойбіччя і та магія Гріху.

* * *

Відомо, що Тар збрехав. Лаятися не допомогло б. Зловчинення має бути справжнім, вагомим. І можливість скоїти подібне виникла сама собою.

Перевтілившись у кажана, Тар вирішив пошукати пригод. Але Січ спала. Він пролетів над стіною, минув східний порт та дістався затоки. Кружляючи між пишних крон, застиглих від штилю верб, князь, раптом помітив на березі козака, який садить дівчину у замаскований листям човен. Тар знову перетворився на Якова і сховався у чагарнику, аби прослідкувати за тим, що буде далі.

Князь не покладав великих очікувань на подібний епізод, але життя – то низка випадковостей, то чом би й ні. Козак, чиє обличчя князь ніяк не міг роздивитися, спустив на воду човна із молодичкою, та видершись на палубу сам, ухватився за весла і почав гребти. Що то була за дівчина – Тар здогадався. Козак же не був йому знайомим, та, мабуть, хтось із друзів писаря.

– Гребти, гребти і ще трохи до гори, – прошепотів Тар, слідкуючи за маленьким рибальським суденцем, що повільно колихалось на хвилях. Тар розумів: дістатися берега козаку і дівчині вдасться не раніше обіду, а може, й наступної ночі.

Раптом вода під маломістким завирувала і по обидва борти вилізли довжелезні суховії-руки, геть зовсім оповиті водоростями. Рука з кривими нігтями схопили дівчину за голову, та – заверещала, але й у такому, відносно недалекому, місці від Січі, навіть у нічну тишу, її ніхто не почув. Князь вихопив пістоля, і швидко запхнув назад до поясу. Доля дала йому подарунка. Він міг допомогти, та вирішив нічого не робити. Байдужість, як відомо, чи не найгірший гріх за усіх. Багато на йому темної магії скоєно. Вмостившись на м’яку теплу траву, Тар із захватом продовжив стежити за нападом.

У додаток до рук із-під води вилізла зубата паща. Декілька разів вона клацнула гострими іклами та розкрилася на всю ширину. Вправним рухом відкрутивши дівчині голову та іншою рукою зрізавши верхню половину козака із шаблею в одній руці, водяний запхнув трофеї собі до рота та зник під водою. За кілька секунд потому шабля вистрілила із води, закрутилася з низьким шурхотом і встряла до землі у кроці від князя.

– Ти бач, – протягнув Тар. – Я навіть не міг уявити, що й тут дитинча вештається. Чи то може його до Хорти щось манить…

Умить Тар пригадав усе, що відав – то була одна із його улюблених справ – і, зробивши миттєві висновки, знову вернувся до літньої тиші.

– Боюся, що затемнення сонця по цьому тижні примножить мій клопіт. Справжнє sanguine sollemnitatem 15 15 ст. вульф. «свято крові» назріває… Шабаш, як кажуть у народі. Так… Як би було весело, аби я здихався цієї клятої обіцянки.

Тар дещо роздратовано зиркнув у небо. Майже повне біленьке коло місяця випускало яскраві промені. Князь примружився і опустив погляд до води. Під чорною полудою, продірявленою блискучими цяточками, по верху сріблястої місячної стежини повільно плив човен. Плив, прикрашаючи срібло темною смугою червоної крові.

Повернутися Тар вирішив звично, без трансформувань. З південної вартової вежі, що красувалася над ринковими воротами, князя окликнули.

– Що це там за гівно по ночі вештається? Дірок у тілі замало?

На обличчі Тара промайнула усмішка. Цього козака Яків добре пам’ятав. Ще з юнацтва Турет почав лаяти всіх підряд, коли випив води з тої криниці, що під забороною була. Отож, тепер січовики мали терпіти лайки Турета, бо доброго слова від нього ніколи не почути. Дяки ж, а їх на Січі побувало немало, намагалися вилікувати лайливого козака, вигнати молитвами, або магією Покаяння той прокльон. Та все марно. Лиш завдяки деяким жестам, мирним людям на щастя, їм вдавалося зробити Турета на деякий час німим. Що ж до іншого…

Турет славився своєю зовнішньою вродою. Вродою настільки виключною, що дівчата усіх мастей навіть не звертали уваги на його лайливу манеру викладати думки. Усе у нього було в міру, у всьому була симетрія. Ніс та підборіддя, зріст і плечі. У блакитних очах Турета постійно панувала синь безхмарного неба. Але більш за все він славився своїм могутнім чоловічим приладом. І хоча козаки були відомі, як, здебільше, чемні представники людства, усе ж таки: люди є люди. То ж прилад Турета, з часом, перетворився на січову легенду та привід для підбурювань. Сам же Турет ніколи на те уваги не звертав і вважав, на подив інших, дану тему поганим приводом до жартів.

– То я, Яків! Не бач? – посмішки крикнув князь. – А ти ще й досі, друже, не можеш жодного речення вимовити без того, щоб гівно згадати чи образити кого?

– Відьмин чоловік! – сміючись крикнув Турет з висоти. – Дупою же-ж відчував, що гівняного мушкета можна не витягати. Проходь, курінний, досить сракою кропиву пестити.