Олексій Щуров - Небіжка для ляльки

– Мистецтво вимагає жертв, але не таких специфічних. Розслабляйся та отримуй насолоду від дотиків, – порадив він. – Бо легкий дотик пензля до тіла може надихнути тебе на нові фантазії, а це нам конче потрібно.

Ґейдвіг послухалася поради і відчула, я к напруга – і острах разом з нею – покидають її. Це відчуття спокою дозволило витримати усі види дотиків – від легких, майже непомітних, до грубих мазків по шкірі, що залишали помітні сліди, від яких могла потекти грунтівка. Останню було нанесено так, що вона не піддавалася новим шарам фарби. Зараз почалася робота над закритими віями. І знову ці легкі дотики, які здавалися неземними. Раптом вона відчула, що обличчя вже готове, але очей вона не розкривала, бо дотики, мазки, рухи перемістились на її шию, потім – на плечі, а потім на руки, де почали звиватися немов змії.

Усе закінчилося довгою паузою. Ікол нічого не казав і не давав знаку, що можна було відкрити очі та встати зі стільця. Ґейдвіг втомилася від очікування, та сама відкрила очі. Перше, що вона побачила – своє відображення у дзеркалі. Там була тільки вона. Усе навколо залишалося чорним. Вона була серед цієї чорноти єдиною кольоровою плямою. Дивовижним було й те, що її відображення стояло у весь свій зріст, тоді коли ноги її справжньої були закриті від колін до п’ят косметичним столиком. Тільки потім вона звернула увагу на те, що зробили з її зовнішністю.

Обличчя її було білим, як папір з плямами кольору хакі. Таким чином розмалювали її шию, плечі та декольте. Прикривши одне око, Ґейдвіг побачила маленькі цятки з люмінесцентної фарби, але верхнє віко було розмальовано так, немов то було її справжнє око. Ефект був вражаючим. По оголених руках справді повзли змії, а на кистях – дві розкриті пащі, що мали проковтнути свою здобич. Ще секунда – і Ґейдвіг здалося, що вони сповзуть з рук та проковтнуть її саму, але вона приписала це чи то втомі, чи то дзеркалу. Вона посміхнулася до себе – і зрозуміла, наскільки її змінено. Від дурепи, якою вона була, нічого не залишилося. Це була молода жінка, що знала собі ціну та була здатною на багато речей, щоб досягти своєї мети. Тільки зараз вона звернула увагу, що попрацювали навіть з її волоссям, хоча до них (це їй так здавалося) ніхто не торкався. Мабуть його чимось змастили та зачесали угору, або спочатку зачесали угору та покрили лаком – це було неважливо. У зачісці була тільки одна деталь, що контрастувала з загальною концепцією: вітка квітучої сакури.

Новий образ був досконалим: з одного боку – жіночність, з іншого – брутальність та самовпевненість, що допомагає перемагати. Такою Ґейдвіг собі сподобалася. Вона ще раз оглянула кімнату і, впевнившись, що нікого немає поруч, вона торкнулася одного з пензлів на столику – і одразу впала на стілець, стогнучи від болю. Металевий стрижень пензля ідеально пропускав електричний струм. Саме такий шок змусив Ґейдвіг зойкнути і відбив у неї подальше бажання доторкнутися до чого-небудь поруч із дзеркалом.

Біль незабаром вщухла, і Ґейдвіг вирішила переглянути вантаж, що надійшов з майстерні мадам Дізгайз. Вона підійшла до однієї з вішалок, зняла чохол, та не змогла розкрити його. Як різко вона не намагалася смикати зіпер, нічого не виходило. Проклинаючи усю наавтоматизованість цього місця, вона кинула чохол на підлогу та повернулася до дзеркала, біля якого вже стояв Ікол та уважно спостерігав за її діями.

– Вважаєш, мій смак не співпадає з твоїм, Ґейдвіг? – спитав він. – бажаєш щось вдосконалити у новому іміджі?

– Я хотіла переглянути усі інші сукні. Там вони, так?

– Але без мене ти не відкриєш жодного чохла, – розсміявся він у відповідь. – У цій кімнаті нічого не можна торкатися. Усе тут належить не тобі, а…

– Звісно, корпорації. Слухай, Іколе, я не така тупа, щоб не зрозуміти. Ти ще скажеш, немов тепер і я сама належу до неї.

– І скажу. Ти підписала папери. Як це схоже на більшість людей! Підписати – і не запитати, які можуть бути наслідки. Я не бачу у цьому нічого поганого. Бо наслідки будуть добрі. Залежно від твоєї поведінки. Ти обмежишся тільки колом своєї діяльності. Інші питання обходитимуть тебе. Ясно?

Ґейдвіг вирішила змінити платівку.

– Мені подобається те, що ти зробив зі мною. Це так схоже і водночас несхоже на мене, на те, що я відчуваю до… до… – слова застрягли у неї на кінчику язика.

– Ну? Почала з а, то кажи вже бе.

Зарозуміла манера з якою Ікол вимовив ці слова збентежила Ґейдвіг.

– … тебе, – тремтячим голосом відповіла вона.

Ікол холодно розсміявся. Від його сміху Ґейдвіг стало непереливки.

– До мене? – спитав він, прикидаючись здивованим. – Як цікавенно! Люблю циніків та цинічок. А ти знаєш що устав корпорації забороняє статтєві стосунки між її працівниками? Я ось роботу втрачати не хочу. А ти? Я високо оцінюю свою роботу і не бажаю жодного втручання навіть з боку моделей. Ти така ж сама. Тому ти тут залишишся. Навіть більше, у такому вигляді ти сьогодні вирушаєш до майстерні. Поживеш там декілька днів, призвичаїшся, а потім – працювати. За тобою спостерігатимуть цілодобово, тому не роби хибних кроків і вважай, що ти під захистом корпорації. Зверху сукні можеш вдягати щось тепле, але іміджу не змінювати протягом тижня. Такі умови пана В. Ти хочеш щось додати? Якщо ні, в мене до тебе осталось єдине запитання. Де нотатник?

– У бібліотеці на пюпітрі, – відповіла Ґейдвіг. Вона вирішила, що краще сказати правду.

– Тоді підеш до бібліотеки, візьмеш його з собою, та вчитимеш напам’ять кожну деталь, – відвинув вимоги Ікол. – Сам пан В через дев’ять діб буде тебе екзаменувати. Помилка хоча б у мікроскопічній деталі – і ніхто нічого не дасть за твоє життя. До бібліотеки підеш сама. Сама ж сюди і повернешся. Я чекатиму на тебе. Вихід звідси шукай сама.

Ґейдвіг не чекала такої зміни подій та відношення Ікола до неї. Вона могла зараз нагримати на нього, подряпати нігтями, але це нічого би не дало. Її єдиним шляхом залишитися у корпорації було виконання усіх вказівок Ікола. Вихід з гардеробної вона знайшла одразу – він був немов чорна дірка у темряві. Отже, Ґейдвіг повільно йшла по темному приміщенню, у якому не було жодної краплі світла. Вона вже призвичаїлася до дивного будинку, тому її шлях зараз був більш-менш впевнений, хоча її бентежило те, що кінця-краю йому не буде. Відчуття часу було втрачено, і Ґейдвіг мала покладатися тільки на свої інстинкти.

Несподівано вона послизнулася на рівному місці та поїхала униз немов по спіральній гірці в аквапарку – та впала з висоти на м’яку підлогу, яка чомусь нагадувала батут. Світла майже не було, але темний силует пюпітру Ґейдвіг бачила чітко. Вона підвелася, підійшла до нього, намацала нотатник, схопила його та штовхнула ногою двері, що легко відчинилися у такий саме прохід, яким вона потрапила до бібліотеки. Щось змусило Ґейдвіг зупинитися та відкрити нотатник. На першій сторінці під словом kuolema вона змогла побачити напівзатерті записи, які у такому світлі важко було розібрати. «ері …ук», «Летті…», ось дещо можна розібрати «Авг..а Міллер», мабуть Августа. Ґейдвіг закрила нотатник. Вона пам’ятала, що ніяких імен раніше тут не було і ці записи вона сприйняла як гру своєї уяви. «Все, пора до Ікола», – сказала вона собі і вирушила у темряву. Усе було таким як раніше, але хід чомусь завернув ліворуч і з темряви почали линути звуки. Ґейдвіг стало моторошно, на її чолі чомусь виступив піт, але іншого шляху не було і вона мала рушати уперед. Вона йшла так, немов підлога ось-ось з’їсть її. Звуки тим часом посилювалися та складалися у ненав’язливий мотив, що мала б співати домогосподарка, заклопотана у кухні готуванням їжі чи миттям посуду. Слів Ґейдвіг не могла розібрати, бо їх і не було. Несподівано для себе Ґейдвіг чомусь опинилася на кухні – надто ідеальної для такого будинку: усе було таким чистим, що ввижалося ілюзією. До неї спиною стояла жінка – середня на зріст, вбрана у звичайний одяг, поверх якого був рябий фартух. Саме вона щось підспівувала собі під ніс. Коли Ґейдвіг спробувала звернутися до неї, проте жінка нічого не відповіла і навіть не озирнулася. Тільки її спів став більш-менш розбірливим, бо перетворився на слова: