Олексій Щуров - Небіжка для ляльки

– Це салУн? Тоді мені холодного махіто і гарячого глінтвейну.

У менеджера з продажу очі виповзли на лоба.

– Мухіто та Глівея до нас ще не надходили. Це нові дизайнери?

«Вона тупіше свого кроля з Антарктиди, – вирішила Ґейдвіг. – Треба діяти інакше».

– Раз немає, то і я піду. Якщо цих брендів тут нема, мені тут робити нічого. Бажаю успіхів.

Цього разу тактику довелося змінити менеджериці. Вона заплигала навколо Ґейдвіг, як собака перед кісткою, до якої неможливо дістатися. Клієнтка перемогла.

– Що ви бажаєте? У нас товари на усі розміри та самки, за різними ціновими категоріями, для споживачів різного достатку.

– Дякую, – сухо відповіла Ґейдвіг. – Собі одяг я оберу сама.

За півгодини «салун» покинула впевнена у собі молода жінка, одягнена у якісні зимові речі. Вона посміхалася, бо сума, знята з картки, була незначною. Головнішим було те, що тут знайшлася сукня, подібна до тієї, що не так давно відправилася на той світ. Не такої якості, звісно, але кращого замінника годі було шукати. Ґейдвіг ще раз окинула оком набережну. «Я тут оселилася і швидко наведу тут лад. Ненавиджу тупих віслючок».

Вона віднесла пакунки з одягом назад до майстерні і оглянувши холодильник зрозуміла, що їжі вистачить на завтра. Через день у камері можна було повісити по одній миші. Тому, поки є трохи вільного часу, запаси необхідно поповнити – як найшвидше. Ґейдвіг знову зачинила майстерню і вирішила спочатку купити доброго м’яса, овочів та щось з бакалії.

Коли вона вже наближалася до виходу, їй здалося, що усі ляльки уважно спостерігають за кожним її рухом та дією. Це не могло не роздратовувати. Раптом одна з ляльок, одягнута в костюм ескімоски впала на підлогу і розлетілася багатьма порцеляновими дріб’язками. По підлозі почала розтікатися темно-червона рідина, а під одягом виявилися уламки кістяка – майже такого, як у нормальної людини. На ньому були розміщені різні клапті еластичного матеріалу, який мав нагадувати мускули, отже, ляльки наче б то були рухливі, але твердий панцир не давав їм такої можливості. Ґейдвіг узяла одну з них. Цікавість змусила її відмовитися від їстівних планів та відкласти їх на завтра.

Ляльку вона віднесла до майстерні і поклала на стіл. Потім піднялася до себе, переодягнулася і узяла нотатника. Знову зійшла до майстерні та увімкнула світло. Лялька здавалася мертвою. Подібно людині, яка розбилася при падінні з висоти. Ґейдвіг уважно роздивлялася цей витвір і ще раз їй спало на думку, що вона бачить перед собою зменшену людську копію. Ґейдвіг доторкнулася пальцем до однієї з кістки – і вкололася. Ранки не було – подряпина, але на кістку впала крапля крові. Одразу Ґейдвіг заліпила ранку антисептичним пластиром та продовжила роботу. Кістки у ляльці з’єднувалися невідомо як – ані болтів, ані гвинтиків, ані слідів клею та пазів. І що дивно, людський кістяк було скопійовано до дрібнішої деталі. Те ж саме було із нутрощами – немов змальовані з підручнику анатомії, але колір вони мали саме такий, як справжні. У голові Ґейдвіг промайнула тривожна думка, що вона заразилася трунком, що буває у померлого, але вона швидко заспокоїлася. Усе, що вона бачить – штучне. Розпочату справу треба було довести до кінця, тому вона відшукала молоток та розкришила залишки порцелянової оболонки. Ножем вона зрізала еластичний матеріал та судини кровотоку, повністю оголила кістяк, який дивився на неї блакитними беззахісними очима. З цим недоліком Ґейдвіг швидко розправилася – вирізала ножем та кудись кинула. Судячи зі звуку, вони потрапили до якогось пристрою під підлогою, немов у ємкість для м’яса у м’ясорубці. Але з пустих очниць повисли нитки. «Не вистачало ще мізки у черепі знайти, – подумала Ґейдвіг. – Тут що: майстерня чи морг?» Але вона вирішила відкрити черепну коробку. Потилиця зняляся легко, майже одним легким дотиком. І мізки, звісно, були на своєму місці – не тверді, а подібні до суфле.

«Досить на сьогодні навчання, – вирішила Ґейдвіг. – Знати би з чого усе це робиться. Завтра, завтра, завтра. Розбиратимусь завтра».

Останки ляльки полетіли під стіл та знову кудись провалилися. Пристрій було завантажено, і Ґейдвіг почула звук електром’ясорубки та тертя, немов у жорнах млину. Звуки пройшли поза увагою Ґейдвіг.

Покінчивши з трупом порцелянової рабині лялькового раю, господарка крамниці піднялася угору. Цією порою темрява насувалася рано, зараз вечір різко змінювався ніччю, але торгівельні квартали старого міста зачинялися пізно. Ґейдвіг вимила руки і знову одяглася для походу по крамницях. Їй треба було розвіятися, і, щонайголовне, шопінг починав їй подобатися та перетворюватися на її власне друге Я. Одягнувши теплі речі, що вона придбала у цнотливого антарктичного кроля і знову озброївшись кредиткою, Ґейдвіг покинула сої володіння, де вона почала відчувати себе богинею і попрямувала до овочевого – найдальшої крамниці від її будинку. Там вона затарилася морквою, капустою, картоплею, декількома лимонами та яблуками, базиліком і петрушкою, віднесла два пакети до себе, а потім – наступний магазин, м’ясний, де на неї чекали фунт шинки та свіжа баранина. Два французькі багети та три плюшки у пекаря, рахат-лукум до кави, десяток яєць… Врешті-решт, Ґейдвіг забила холодильник на тиждень.

Залишалася тільки бакалія сусідньому домі, найстарішій будівлі на цьому майданчику. Чомусь Ґейдвіг не хотіла йти туди, проте її щось змушувало і тягло до дому з червоної цегли, у якому не було натяку на вікно чи вітрину. На дерев’яних дверях кривими літерами було написано «Букалея», а під цим – напис дрібнішими: «Стукати. Завідчинено. Напис слів вивірено за словником школи. За памілки бити автора».

Після довгих вагань Ґейдвіг нарешті взялася за бронзове кільце і постукала у двері. Чекати довелося хвилин п’ять, поки не заскрипів засув і рука не втягнула Ґейдвіг у приміщення – на вигляд звичайна крамниця, але без електрики. У на полицях містився звичайний крам, яким торгують у бакалії, але усі товари були ретельно розсипані по глиняних банках з написами тим самим кривим почерком, що зробив напис на дверях. На стійці знаходилися терези – іржава річ з двома чашами, касовий апарат був також допотопним, бо треба було крутити ручку, щоб він працював, а за прилавком сиділа ще одна продавщиця. Стара чи ні – важко було сказати. Поверх одягу було накинуто крапчастий плед, у який вона куталась, бо у приміщенні було холодно. У такому світлі неможливо було розгледіти її обличчя, тільки волосся, чомусь завите у буклі, Белло наче сніг. Ґейдвіг втратила дар речі від того, що ця жінка з такою силою затягнула її до свого магазину.

– Ну, так що будемо вибирати? Мій час – мої гроші, – прорипіла тітка, не припиняючи плетіння та клацаючи спицями. – Май на увазі, що я тут рахую час по хвилинам.