Юрій Пересічанський - Вигнання в Рай. Роман

– Такого, як оце, наприклад, я, – сказав Сергій, просто зачудований розповіддю отця Михайла. Дійсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому приємно дивним, приємно незвичайним. І ця майже столітня, невтомна в своїх благих трудах баба Горпина; і цей незрівнянний отець Михайло, що наче зійшов у наш гріховний світ прямо зі сторінок якогось стародавнього «Житія» і так просто й природно розповідає про своє невтомне, безнастанне, жертовне служіння людям, в якому так просто й природно виявляється вся премудрість божа, закладена в задумі творця стосовно його творіння – людини; і ця, наче виникла з якоїсь казкової невіді, незбагненна, дивовижна дівчина… Оксана… Як же це він! Як же це може бути? Хіба це можливо? Сергій раптом згадав про те, що донька отця Михайла – черниця. Якось це здалося настільки неймовірним: оця русоволоса синьоока красуня – черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хотілося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та ні, він же прекрасно знає, що отець Михайло – вдівець і має одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Сергієве єство і невідпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе він оце йшов собі спокійно берегом моря, йшов собі йшов, задивившись у небо, аж непомітно для самого себе перетнув межу берегової тверді й пішов собі спокійнісінько по воді… Аж глядь собі під ноги – а там замість берегової тверді морське плесо. І як це йому вдалося йти по воді? І що тепер йому робити: йти далі, повертати назад, стояти на місці й ждати, чи доля й надалі втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..

– Чи ви чуєте мене? – отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Сергія.

– Вибачте мені, – врешті отямився Сергій. – Я дещо задумався, це в мене частенько буває.

– Нічого, нічого, це природна річ для художника, як і взагалі для людини розумової праці, зі мною це теж, до речі, частенько буває, – заспокійливо промовив панотець. – Я ось кажу нашому гостеві, – звернувся він вже до своєї доньки, що якраз зайшла до кімнати, – що ми йому обов’язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замикаємо будинок, щоб шановний Сергій не відчував себе тут чужинцем і незнайомцем. Чи не так?

– Звичайно, – з доброзичливим спокоєм відповіла Оксана і почала розставляти на столі чашки з духмяним гарячим чаєм, печиво, варення.

Її плавні неспішні рухи, спокійна грація, з якою вона готувала стіл, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Сергій помітив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на інших: і Горпина Степанівна, і отець Михайло зі щирим замилуванням спостерігали за дивовижним волхвуванням чарівної дівчини. Хоча волхвування – і не зовсім те, що личило б доньці християнського священика й черниці, але саме це слово прийшло на розум Сергієві при спогляданні цього дійства, і він нарешті зрозумів ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася відразу в очі безсоромністю сучасних загальноприйнятих космополітичних канонів стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз своєю незвичайністю, глибинністю, потаємністю. Це була глибинна і потаємна досконалість споконвічної української породи, виплеканої в недовідомому мороці незглибимих тисячоліть, досконалість, згідно з якою були створені шедеври Трипілля й Скіфії, досконалість, яка визначила злет Київської Русі, дозволивши невідомим майстрам створити своєрідну довершеність храмів цієї доби, незрівнянну довершеність Київської Софії, незвичну, відразу не зрозумілу красу її Пантократора й Оранти, грізну непоступливу красу, що дає себе пізнати, як і цнотлива українська дівчина, тільки після того, як упевниться в чистоті й щирості твоїх намірів. Своєрідність цієї краси, як і своєрідність нашої незрівнянної мови, вдосконалюючись і довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи від перших божественних зачудувань якогось первісного мисливця, що виливав переповненість почуттів у наскальних малюнках і ритуальних співах, аж до останніх осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячоліть в намисто українського народу, настільки могутнього і незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довгої історії завжди відроджуватися в часи, коли, здавалося б, він вже зовсім зникав з історичного обрію. Звичайно, Сергій все це прекрасно знав зі своїх студій української історії, культури, філософії, релігії, але ж знав він все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, і лише зараз, споглядаючи це ідеальне творіння українського роду в образі Оксани, він дійсно відчув це все: всі його знання, всі осяяння і духовні набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором і ніби осяяли зсередини новим теплим рідним світлом його єство, все те, що він, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його рідною невід’ємною часткою, він наче провалився в бездонну глиб України, відчувши себе рідною частинкою її вічного єства. Це, врешті, й було відчуття божественного.

Сергій озирнувся – очевидно, й Горпина Степанівна, й отець Михайло переживали, усвідомлюючи це чи ні, щось подібне до його, Сергієвих почуттів, очевидно, що й Оксана розуміла, яке враження вона справляє на цих мовчазних захоплених людей, але це ані трохи не викликало в ній ні зайвої дівочої соромливості, ні гордощів – вона породжувала добро і радість в душах людей, як сонце породжує тепло, вона це усвідомлювала і їй це подобалося, їй подобалася та чиста радість, яка виникала навколо неї, от і все.

– Пийте, будь ласка, чай, а я піду переодягнуся, – порушила нарешті мовчанку Оксана і пішла в сусідню кімнату, зачинивши за собою двері.

Але мовчанка після цього все ж не порушилася. Всі взяли по чашці чаю і почали потроху пити, не порушуючи ідилії мовчання, адже це була не та незручність ніякового мовчання, коли не знаєш із чого почати розмову, щоб вона була цікавою для всіх, це було красномовне мовчання людей, які переживають разом прекрасні почуття, знають, що ці почуття спільні, і їм для цього не потрібні ніякі слова, бо слова лише б збіднили єднаючу силу чистої радості, що так красномовно світилася в кожному обличчі.

– А ось і я, – зайшла в кімнату Оксана в довгій, нижче колін, закритій темно коричневій сукні з красивим світло коричневим, кольору пожухлого листя, вишиванням на грудях, що ще яскравіше відтінило русоволосу красу її білявого обличчя.

Вона повільно сіла біля свого батька, покірливо схиливши голову на його плече.

– То як там правильно, – обійнявши доню й побожно поцілувавши її в русяву голову, з лукавим усміхом спитав Михайло Архипович, – художник, чи маляр? Маляр-бакаляр, – зовсім уже весело додав він.