Юрій Пересічанський - Вигнання в Рай. Роман

– Добрий день, – раптом привернув увагу Сергія мелодійний дівочий голос. – А я чую, наче якісь голоси у дворі, думаю, чи гості якісь у нас.

Сергій повернув голову на цей голос. Із-за будинку виходила дівчина в синьо-зеленому спортивному костюмі, який, облягаючи її молоде тіло, підкреслював надзвичайну красу її доладної, наче виточеної фігури. Була це дівчина досить високого зросту, не набагато нижча від Сергія, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиці. Особливо ж Сергія вразила та невимушена природна гідність її постави, з якою вона, привітавшись, спокійно наближалась до гостей. Навіть ні, мабуть, гідність – це, можливо, й не зовсім те слово, адже воно передбачає якусь гордість, можливо, навіть гординю, а в дівчині не було навіть натяку на щось подібне до гордині, як не було й натяку на щось подібне до запобігання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергія ходою, якій позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголітньою подіумною наукою.

– Добрий день, – відповів Сергій на привітання. – Хоча, день вже, можна сказати, закінчується, і вже можна б сказати «добрий вечір», – і він придивився поближче до дівчини.

Та вона була справжньою красунею, придивившись, вирішив Сергій. Але відзначалась дівчина не тією показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних світлинах – її краса не відразу кидалася в очі, на перший погляд ніби то нічого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя відзначався незвичним для жінки вольовим підборіддям, яке втім, нітрохи не псувало загального враження, адже в усьому іншому її обличчя було сама жіночність – красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький ніс, пухкенькі губи, красивий вигин чорних брів, і головне – очі, прекрасні великі сині очі. Великі сині й глибокі, дуже глибокі очі. Такі глибокі, що той, хто наважився б пірнути в них у спробі дошукатися їх дна, навряд чи зміг би випірнути – оце відчуття чогось незбагненного, а значить і небезпечного, опанувало Сергія при погляді на її очі, так що він навіть поспішив відвести свій погляд, але відразу ж знову повернувся поглядом до її очей, не в змозі опиратися якійсь чарівній непереборній силі. Адже саме очі, випромінюючи глибинну силу якоїсь потойбічної сутності, й надавали цьому дівочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайної довершеної гармонійності.

– А це моя донечка, Оксана, – лагідно взяв дівчину за руку, а потім, обійнявши її, ніжно пригорнув до себе отець Михайло. – А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно – не художник, а маляр, що приїхав до нас із Києва розписувати наш новозбудований храм. Сергій Михайлович Богданенко.

– Дуже приємно познайомитися, – простягнув руку для знайомства Сергій.

– Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, – вона показала свої забруднені руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальців землю, ні трохи при цьому не знітившись.

– Так, так, Оксанка допомагає мені впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, – лагідно поглянув Михайло Архипович на свою доню.

– То проходьте до господи, будь ласка, – запросила гостей Оксана, – проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чаєм. Проходьте, проходьте.

Всі зайшли через крильце і сіни, які були одночасно кухнею, в передпокій, де Михайло Архипович запропонував гостям сісти за невеликий стіл, і сам сів поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухні готувати чай.

Сергій тим часом окинув поглядом господу панотця. Ті ж самі ікони, ті ж самі світлини рідних і близьких, як і в хаті баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато старанніше і вишуканіше – це можна було назвати євроремонтом: красиві шпалери на стінах, підвісна стеля, красиві люстри, євро вимикачі, ікони й світлини красиво по-сучасному оправлені, на вікнах жалюзі, через відчинені двері в залу Сергій побачив великий сучасний телевізор, комп’ютер, але найголовнішою ознакою оселі панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красивій книжній шафі, стояли на підвісних полицях, які були розміщені в кожному придатному для цього місці, книги лежали на столах, на стільцях, відкриті на потрібній сторінці, і закриті, в яких виднілися закладки… Одне слово, Сергій зрозумів, що книги були пристрастю отця Михайла, і хоча пристрасті не повинні бути притаманними служителям Бога, книги – пристрасть, котру все ж таки можна пробачити навіть священникові, вирішив він.

– Непогано тут у вас, панотче, – порушив Сергій мовчанку, – все опоряджено зі смаком. Гарно у вас.

– Та це все, знову ж таки наша громада, – пояснив Михайло Архипович. – Громада у нас чималенька, от і кажуть, що ми, мовляв, хіба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мої прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, – трохи соромливий вираз з’явився на його обличчі. – Так от і говорять мої прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде гідно опоряджено, та й взагалі, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. І скільки я не пояснював їм, що Богу, взагалі то, байдуже до того, які шпалери в моїх кімнатах, Бога цікавлять зовсім інші речі – все одно вони таки зробили по-своєму. Та, врешті, якщо громаді так вже приємно бачити домівку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого гріха я в цьому не бачу. Та й домівкою цією, зрештою, користується кожен із наших односельців не менше, ніж я сам, тут ми збираємося, вирішуємо наші питання, моя оселя завжди відкрита для кожного односельця, от хоча б комп’ютер, – панотець показав у бік розташованого в залі приладу, який Сергій вже примітив раніше, – став у пригоді вже не раз не одному із сельчан. А було це так – приходжу якось я вже ввечері додому, заходжу в хату, а там стоїть оце чудо цивілізації. Що робити? Довелося опановувати всі премудрості володіння цим чудом, як доводилося перед цим оволодівати автомобілем. Хоча я й нині не такий вже великий спеціаліст щодо комп’ютера, тут більше тямить моя Оксана, але і я теж дещо можу, а взагалі, як я казав, все село користується цим дивом техніки. Отак, власне вся оця благодать у моїй оселі й з’явилася: приходжу додому ввечері, дивлюся – нові шпалери на стінах, приходжу іншим разом – люстри красиві висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся – новий холодильник стоїть на кухні.

– Вибачте, отче, – не втримався Сергій від питання, – а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже стоїть холодильник, чи комп’ютер, чи ще щось зроблено, ви що свій дім не замикаєте?

– Та була б моя воля, – усміхнувся він, – я б нізащо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й єдине, що мені й справді було б жаль втратити – це мої книги, а книги – то навряд чи велика принада для злодіїв. Та замок мені все ж врізали все ті ж мої благодійники, і хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже всі на селі, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп’ютером, чи, наприклад телефоном, який стоїть у мене, хоча останнім часом все більше користуються мобільними телефонами, все ж і мій домашній телефон стає в пригоді. Одне слово, зайти до моєї оселі – не проблема майже ні для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось заїжджого незнайомця.