Константин Деревянко - Украинка против Украины

В Старой громаде радикалов было мало. Но на смену умеренным, как всегда, пришли крайние. "Молодые радикалы считали старых громадовцев оппортунистами, сторонились их, но не разрывали с ними окончательно, принимая участие в их культурных и иных общественных мероприятиях и пользуясь их связями и средствами" (16, 411). Одним из самых известных молодых "громадян" был Н. Михновский (1873–1924): украинский политический деятель праворадикального направления; один из основателей "Братства Тарасовцев". "Через романтичну історію (одбив жінку у свого патрона-адвоката) М. Міхновський мусив залишити Київ та перенісся на життя до Харкова. Тут провадив він активну громадську й політичну працю в національному напрямі. Ім’я його зв’язувано з замахом зірвати пам’ятник Пушкіна" (16, 409). Комментатор: "Попытка взорвать памятник Пушкину в Театральном сквере Харькова произошла в ночь с 30 на 31 октября 1904 г. Акцию осуществила экстремистская группа "Оборона України", в которую входили представители радикального крыла возглавляемой Михновским Украинской народной партии… Под памятник был заложен динамит, но так неумело, что взрыв лишь слегка повредил пьедестал. Акция вызвала всеобщее возмущение. Заграничный комитет Революционной украинской партии остро осудил эту выходку "михновцев", четко определив ее шовинистическую суть: "Ясно, что такое могли сделать только украинские шовинисты, что молятся на все украинское и поносят без разбора все русское только потому, что оно русское, а не украинское". Михновский, как отмечает один из мемуаристов, руководил этой акцией и остался доволен ее результатом, во всяком случае, встретившись с террористами на следующее утро в университетском саду, он тут же кинулся их поздравлять и целовать" (16, 410).

Не любили шовинисты и украинцев, не разделявших их позиций. Чикаленко вспоминал такой показательный эпизод: "На жаль, наші занадто "щирі" українці відбили у В. Г. Короленка охоту до українства. Недавно, на сектантському судовому процесі в Сумах, де адвокат М. І. Міхновський виступав як оборонець, був і В. Короленко як редактор "Русского богатства", що дуже інтересується народним життям. В кулуарах суду якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком, бажаючи їх познайомити. Короленко охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів своїм звичаєм з театральним пафосом:

— Я зрадникам мого народу руки не подаю!

Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений.

Все ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки. Яку російське громадянство залюбки готове цілувати… Мені розказували, що Короленко після того інциденту скаржився своїм близьким:

— Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець — русифікатор у спольщенім місті Житомірі; весь свій вік я прожив в Великоросії та на засланні в Сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав "русскую литературу".

З того часу Короленко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячись напоротися на другого Міхновського. Взагалі занадто "щирий" Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх. Досі в Харкові нема жодної української книгарні, не кажучи вже про газету, нема української громади. І в цьому немало завинив М. Міхновський" (16, 409).

Во время Первой мировой войны — подпоручик юстиции, служил в Киевском окружном военном суде. Сторонник создания регулярной украинской армии. Соперник С. Петлюры за лидерство в военной сфере. Член Центральной Рады. Социалист Грушевский критиковал его за радикализм, считал его чуждым украинской демократии. "За часів гетьмана Скоропадського Міхновський зайнявся організацією військових частин українських в противність московським "добровольческим" формуванням урядовим. Заснував військовий клуб, який містився на Фундуклеївській вулиці. В час більшовизму закінчив життя самогубством, щоб не оддатися в большевицькі руки" (16, 409).

Предпоследний роман Достоевского называется "Подросток". А вот деталь для будущего автора романа "Украинский подросток": "Першу промову на святкуванні тарасовцями роковин Т. Шевченка в 1890-х рр. мав сказати М. І. Міхновський, — се був перший в його житті публічний виступ. Почав він, хвилюючиись, кількома реченнями. Зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичені були люди публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді і при різних громадських виступах" (16, 409).

Одним из самых ярых русофобов был Чикаленко. Его дочь вспоминала: "Тут варто згадати про батькове відношення до Москви. Помимо приказки: "Тату, лізе чорт у хату! — Дарма, аби не Москва!", яку батько часто наводив як приклад народної мудрості, ще задовго до війни 1914 року батько висловив такі приблизно думки: "Німці чехів вивели в люди. Поляки самі вважають познанців за найкультурніших та національно свідомих. Порівняти литовців та латишів під німецьким культурним впливом і тих самих литовців під російським та польським; а ще яскравий приклад — фінські народи: мордва, череміси, зиряни і т. д. під російським пануванням стоять на первісному ступні розвитку". Під час війни батько, як і більшість київських українців, нетерпляче чекали німців-австрійців, щоб ті "зайняли Україну принаймні по Дніпро".

— Нам не страшно, — казав батько, — щоб німці нас онемечили, а за економічне визискування вони дадуть нам свою культуру.

Під час перебування німецького війська в Києві 1918 року до мене зайшов знайомий і земляк мого чоловіка, офіцер у тій армії. Я представила його батькові і помагала в їхній розмові. Коли той, наслухавшися десь у російських колах, почав щось про "братерство" москалів і українців, батько з серцем устав і сказав уже по-українськи, не пробуючи боротися з труднощами німецької мови:

— Краще я буду німецьким наймитом, ніж братом москалів! Переклади йому це.

— Knecht! Наймит! — настоював він, коли я шукала за м’якшим виразом. — Sie haben aus den Polen Europaer gemacht! note 17 Note17 Вы сделали из поляка европейца! — тикав він пальцем на здивованого таким вибухом німця" (16, 404).

Натурально, немец был удивлен: редко встретишь такое откровенное холуйство. Разве что у Смердякова, который мечтал о том, чтобы Россию захватили французы. При этом русофобия землевладельца Чикаленко плавно переходила в украинофобию. По сути дела, его главные претензии были к Богдану Хмельницкому. Если бы не Богдан, украинцы были бы своевременно ополячены, а затем уже немцы сделали бы из этих ополяченных холопов европейцев. Так приходит желанный Ordnung. За этот "європейський дім" и хлопотал, не покладая рук, Чикаленко: "Перед Первой мировой войной и во время нее, опасаясь ареста, менял адреса и жил в Финляндии, Петербурге и Москве. В 1917 г. вернулся в Украину" (16, 403).