Анатолий Давыдов - Цiлющий камiнь (на украинском языке)

То був кидок, гiдний справжнього мисливця - в око звiра. Мамонт несамовито заревiв, затупцював на мiсцi. Це дало змогу мисливцям нанести смертельнi удари. Заюшений кров'ю мамонт знесилено впав на землю.

Переконавшись, що звiр мертвий, мисливцi стали в коло й затанцювали. Кер також стрибав з радощiв. Коли ж дiлили тушу, йому дiсталося серце - найбiльша iз нагород за смiливiсть на полюваннi.

Кер узяв серце в руки, потiм поклав його на траву й порiзав на маленькi шматочки - на всiх.

Це подивувало мисливцiв. З вигуками вдячностi вони оточили юнака й повторили танок перемоги.

Тепер Кер дивився на своїх поневолювачiв без остраху. Розумiв: вiдсьогоднi вони вважатимуть його за свого. I ватажок нiби вгадав його думки: взяв списа, яким Кер уцiлив мамонта, подав його хлопцевi, пiсля чого почався танок посвяти у мисливцi.

Кер радiв. Нарештi вiн зможе одружитися з Оле.

Одначе хлопець не знав, що за тутешнiми звичаями посвята у мисливцi ще не давала права вибирати собi дружину. Треба було чекати наступної весни, коли люди святкуватимуть пробудження природи й благословлятимуть молодих до спiльного життя. Так сказала Мати роду, коли Кер пiсля полювання попросив вiддати за нього Оле.

Засмучений, вiн поплiвся до рiчки. Сiв на повалене у воду дерево, довго дивився на протилежний берег, де за лiсами, так вiн думав, жили його рiднi.

А селище святкувало перемогу над мамонтом. Наївшись досхочу м'яса, старi й малi танцювали. Забачивши Кера знову бiля вогнища, кожен хотiв виявити йому приязнь, щиро всмiхнутися смiливому чужинцевi.

Бiля багаття поряд з Матiр'ю роду сидiла й Оле. Червонi язики полум'я осявали її змарнiле обличчя. Оле також побачила Кера й махнула йому рукою.

- Ходiмо до рiчки, - сказала, коли Кер пiдiйшов.

- А що скаже Мати?

- Мати дозволяє. Правда ж? - благально заглянула у вiчi Матерi Оле.

Мати не заперечила, i вони пiшли до води. З селища все ще долинали збудженi голоси, а з лiсу - гавкання диких собак. Потiм почулося мукання оленя, iржання коней, глухе ревiння мамонтiв, що кликали свого ватажка.

За здобиччю

(Тривожна звiстка. У пастцi. Визволення)

Лиху звiстку принесли мисливцi, котрi повернулися з чергового полювання на мамонтiв.

- Їх не стало. Самi кiстки валяються. Конi та оленi теж десь подiлися... - розповiдав Матерi старший мисливець.

Загибель великих звiрiв - голодна смерть для всього роду. До Священного вогнища зiбрались усi дорослi. Довго радилися, й нарештi було вирiшено розiйтися невеличкими групами по всiх усюдах - може, хто натрапить на стада звiрiв.

З однiєю групою пiшов i Кер. З болем у серцi вiн залишав Оле. Дiвчина стояла в гуртi проводжаючих i сумно дивилася на хлопця.

Разом з ним були Тот i Жиг - їм свого часу доручили наглядати за полоненим. З мисливцiв старшого вiку - Ей iз собакою. Ватажком групи Мати призначила Воя.

Перепливли рiчку й заглибилися в лiс, на який так часто задивлявся Кер. Тут росли велетенськi дуби, граби, липи й клени. На лiщинi вже жовтiли горiшки. Але чим далi в хащi йшли мисливцi, тим важче було продиратися крiзь заростi бересклету й бузини. Папороть тут сягала людського зросту.

Пiд старезним дубом розвели вогонь i заночували.

Спали люди, спала земля, спав лiс. Та ось неподалiк трiснула гiлка. То продиралися хащами олениця з оленям. Вловивши запах людини й диму, олениця повернула до рiчки. Та спокою не було й там: з легеньким туманцем над водою слався вовчий дух. Невдовзi з'явилися i самi хижаки.

Вiдвертаючи небезпеку вiд оленяти, мати стрибнула до води. Слiдом за нею кинулися вовки.

Олениця першою дiсталася протилежного берега, але звiрi насiдали. Врештi шестеро хижакiв оточили свою здобич. Недовго тривав їхнiй кривавий бенкет...

А оленятко побiгло назад, до того дуба, де вчора воно гралося з матiр'ю. Оленятко було зовсiм мале, воно ще не знало людських запахiв, якi так насторожили його матiр.

- Вставайте, вставайте, - пiдтягуючи оленя до дуба, будив Ей своїх супутникiв. - Снiданок готовий!..

... Третiй день мисливцi продиралися крiзь лiсовi хащi. Щоб вiдшукати дорогу назад, Вой ламав на кущах гiлки, робив позначки на деревах. Останньої ночi довелося вiдбиватися од вовкiв, що невiдступне йшли за ними.

Ночували на широкiй галявинi. Назбиравши хмизу, розклали навколо себе вогняне коло. Вартували по черзi.

А вовча зграя не вгамовувалася, хижими очима стежила за кожним рухом людей. Собака гавкав, скавучав, поривався до вовкiв.

Кер спершу сидiв бiля вогню, обпалював жердини, що мали слугувати за списи. Коли один iз вовкiв наблизився, Кер метнув жердину. Кидок був влучний: звiр завив, закрутився на мiсцi й упав. Тодi хлопець знову метнув жердину i так само вдало: повалився на землю й другий переслiдувач. Ще двох вовкiв забив Ей.

Свiтало, а звiрi й не збиралися знiмати облоги. Вони все ближче пiдходили до вогню, що пригасав, бо вже нiчим було його пiдтримувати. Вой розумiв: скоро вогонь зовсiм погасне, i тодi доведеться вступати в бiй з оскаженiлою зграєю. Вовкiв було багато. На кожного мисливця припадало стiльки, скiльки пальцiв на однiй руцi. Сподiватися на перемогу важко.

Сонячнi променi й зовсiм пригнiтили вогонь, хижаки наблизилися майже впритул до тлiючих головешок. Тодi Кер вхопив одну з них i жбурнув у найближчого вовка. Запахло смаленим, i звiрi трохи вiдiйшли. Вой сказав:

- А тепер - кожний бере по головешцi, й пробираємось до отого дерева.

... Багато годин мисливцi сидiли на деревi. З ними не було вже Ея, вiн не встиг проскочити - хижаки розтерзали його.

Визволення прийшло несподiвано. Вдалинi почувся шалений тупiт. Так могли йти тiльки тури. Аж ось показалися їхнi горбастi спини, величезнi роги, яких боялися не лише вовки, а й тигри, леви, ведмедi. Турiв було багато. Хто знає, що змусило їх переселятися в iнше мiсце може, лiсова пожежа, а може, ще якiсь причини. Тури сунули суцiльною лавою. Мисливцi завмерли вiд радостi, стежачи, як швидко їхнi рятувальники розправляються з вовчою зграєю: топчуть, пiднiмають на роги.

Коли довкiл стало тихо, мисливцi спустилися на землю. "Куди ж iшли тури?" - розмiрковували вони. I здогадалися, що тварини не залишають пасовиськ, якi розкинулися неподалiк. А це добре, бо кращого мiсця для полювання годi й шукати. Тепер людям їхнього роду не загрожує голодна смерть. Мисливцi вирiшили повернутися до рiдних осель.

Втеча

(Викрадення Оле. Селище жовтоголових.

У печерi Матерi роду. Танок переможцiв)

Селище з радiстю зустрiло повернення Воя, Жига, Тота i Кера. Мати роду наказала всiм вiдпочивати. Кер забiг у житло до Оле, але дiвчини не застав.

- Вона десь виглядає тебе, - сказала Ая. - Ще вчора пiшла.

По тому, як Ая вiдвела погляд, Кер зрозумiв: вона його обдурює. Пiшов до Матерi.

- Знаю, що її немає, - холодно мовила Мати. - Мене й саму це непокоїть. Що ж, бери Жига, Тота, й шукайте її.