Анатолий Давыдов - Цiлющий камiнь (на украинском языке)

Анатолiй Давидов

ЦIЛЮЩИЙ КАМIНЬ

Iсторико-пригодницька повiсть

Анатолiй Давидов за освiтою природознавець, педагог. Це врештi й визначило коло його письменницьких уподобань.

Вiн увiйшов в лiтературу з глибоким i щирим переконанням, що написане має не лише iз захопленням читатися, а й активно працювати на очищення людських душ. Кожен його твiр - це насамперед прозора думка, заклик, застереження: знайте природу, любiть її, бережiть. Навiть у невеличке оповiдання вiн умiє закласти серйозну наукову iнформацiю. Ось чому до творiв письменника охоче звертаються школярi, всi, хто цiкавиться дивосвiтом природи.

Повiсть "Цiлющий камiнь", яка друкувалась в "Пiонерiї" в 1981-1982 роках, виявилася дещо несподiваною для його творчостi. "Це, без перебiльшення, прекрасний художнiй твiр, - писав у тi часи Вiктор Близнець. - А. Давидов звернувся до теми з життя первiсних людей, а тема ця вимагає неабиякої сили уяви, вимагає, вмiння будувати гострий драматичний сюжет (бо ж повiсть iсторична), вмiння лiпити образи i образи людей дуже вiддалених епох, вмiння змалювати обставини i обстановку, якi разюче не схожi на пiзнiше, цивiлiзоване життя людей. I Давидов з усiм цим упорався блискуче: вiн продемонстрував ще одну, трохи несподiвану для нас, зате яскраву грань свого таланту. В душi бiолога, виявляється, давно i непомiтно жив письменник-iсторик!" Пропонуємо вашiй увазi -цю повiсть.

Анатолiй Давидов - лауреат республiканської лiтературної премiї iменi Лесi Українки.

Вигнання

(Напад мамонтiв. Кер рятує Священний вогонь.

Суворий закон. Приготування в далеку дорогу. Супутниця)

Мамонти трощили все з такою ненавистю, нiби хотiли помститись за своїх родичiв, з кiсток яких було складено отi жалюгiднi житла. Ватажок стада осатанiло топтався своїми широченними ступнями по Священному вогню, аж задимiла на ньому густа шерсть. Тодi вiн переможно заревiв, вiдкинув хоботом товсту шкуру, якою було вкрите головне - Материнське житло, й подався до рiчки. За ним рушили iншi.

Кер, сидячи на високому деревi, ще довго спостерiгав, як тварини бовтались у водi, обливаючи одна одну, а коли переконався, що тi вже не повернуться, з острахом наблизився до зруйнованих жител. Десь тут, пiд понiвеченими шкурами, кiстками i бивнями, лежить старий Ор. Скiльки й пам'ятає Кер, хоч би куди вирушав рiд - на полювання чи, як зараз, по корiння, - Ор лишався бiля Священного вогню. Старий не знав голоду: бiля його житла завжди лежала їжа, навiть тодi, коли голодували всi. Але й Ор не мав спокою - вдень i вночi вiн пiдтримував Вогонь. Нiхто не мав права, навiть Мати роду, самочинно запалити вiд того Вогню бодай скалочку. Це робив тiльки Ор.

- Ор! Ор!.. Де ти? - тихо покликав старого Кер. Анi звуку. Кер пiдiйшов до Священного вогню. Розкиданi довкола головешки ледь жеврiли.

"А що як Вогонь помре?" - вжахнувся хлопець. Багаття завжди зiгрiвало всiх у холоднi ночi, на ньому смажилося м'ясо, Вогонь захищає людей вiд нападу хижих звiрiв.

Кер озирнувся i побачив Ора. Старого не можна було впiзнати: так понiвечили його звiрi. Хлопець кинувся на допомогу, але Ор зупинив його:

- Дай Вогневi їсти!

- Боюся, Ор! Священний вогонь може не прийняти вiд мене... Я не оборонив його вiд мамонтiв!

- Швидше, бо вiн сконає! I тодi всi загинуть... - прохрипiв старий. Голова його безвiльно впала на землю, а тiло здригнулося. Кер зрозумiв, що Ор помирає. Тодi хлопець заплющив очi, повернувся обличчям до Вогню й кинув у нього кiлька галузок.

Кер боявся розтулити повiки, йому здавалося, що ось-ось вдарять громи i на нього впадуть вогненнi блискавицi. Але довкола стояла тиша - i вiн розплющив очi. Вогонь горiв веселим полум'ям. Хлопець упав на колiна i звiв до неба руки. Вiн плакав. Чи з горя, чи з радостi, а чи з великого страху.

Таким його й застали тi, хто повернувся.

Мати роду, висока, владна жiнка, одразу все зрозумiла й гнiвно запитала сина:

- Чому не сповiстив про напад?

Кер не знав, що вiдповiдати. Сказати правду, що тесав iз кiстки рибину i не помiтив, як мамонти напали на селище, не зважився.

- Проспав?

Хлопець хитнув головою.

- Ти негiдний годувати Вогонь! - сказала Мати й звернулася до юрмиська, що мовчки стояло довкiл.

- Нут стерегтиме Священний вогонь!

З натовпу вишкандибав сивий чоловiк. Це був брат Ора, дядько Матерi роду. Колись мужнiй i дужий мисливець тепер страждав на ноги i займався лише збиранням корiнцiв, ягiд, молюскiв, трав.

Нут принiс сухого хмизу й кинув у полум'я. Потiм став перед Вогнем на колiна. Хмиз спалахнув, полум'я пiднялося вище. Довкола пролунало:

- Вогонь любить Нута!

Мати пiдiйшла до свого житла, покликала чоловiкiв, щоб тi забрали тiло її батька. В очах - нi сльозинки. Лише хода видавала, яке тяжке горе спiткало її.

А люди вже зносили уцiлiлi кiстки i шкури докупи, а потрощене - до глибокого яру.

Кер стояв як укопаний. Нiхто до нього не пiдходив, не звертався. Мати хоч i не сказала свого вироку, але хлопець знав, що вiн буде суворий.

Постоявши ще трохи, Кер стежкою спустився до рiчки. Продерся крiзь густi заростi очерету, на якусь мить зупинився в розлогих кущах верболозу.

- Кер! - почув притишений голос.

З кущiв вийшла Оле. Кер був iще малий, коли її знайшла немовлям його мати на мiсцi селища сусiднього роду. Нiхто не знав, чому дiвчинку кинули напризволяще. Керова мати виростила Оле й, коли була в доброму гуморi, кликала сина до себе й казала, що невдовзi, як Кера посвятять у мисливцi, дозволить йому одружитися з Оле. Дiвчина подобалася хлопцевi. Вона вмiла швидко бiгати, спритно лазити по деревах, ловила не гiрше за iнших рибу, а ще в неї були довгi чорнi коси й великi-великi очi. Часто вечорами, коли натомленi люди влягалися спочивати, Кер з Оле йшли до рiчки й довго там сидiли, аж поки хтось iз вартових кликав їх додому.

Кер тривожно дивився на дiвчину. Невже й вона його звинувачує?

- Ти справдi проспав?

- Нi, Оле. Я тесав для тебе ось цю рибину, - дiстав з-пiд шкури, перекинутої через плече, невеликий амулет.

- Вiзьми. Вона принесе тобi щастя!

Оле вихопила з рук фiгурку й жбурнула у воду.

- Вона принесла тобi горе, то й менi принесе...

Кер простягнув руку, хотiв погладити її волосся, та вона вiдсторонилася.

- Тебе проженуть, я знаю! На розтерзання звiрам!

- Я не боюсь!

- Але знай: i я пiду з тобою. Вiзьмеш? - i, не дочекавшись вiдповiдi, зникла у верболозi.

Кера судили усiм родом. Мати, як завжди, сувора й незворушна, мовила одне слово:

- Вигнати!

Керове серце закалатало, вiн знав, як любила його мати i як нелегко було їй сказати це слово. Але такий звичай - хлопець мав спокутувати свою вину.

- Вигнати! - знялися вгору списи, полетiло камiння.

I Кер пiшов. Очi забiгали слiзьми, та вiн не витирав їх.

Аж коли переступав жердину, що перетинала стежку до селища, бiля Священного вогню стрепенувся Нут.