Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

Андрiй Гуляшки

Коштовний камiнь

пригодницька повiсть

(Авакум Захов - 0)

Переклад з болгарської - М.Г.Горбатюк

АНДРIЙ ГУЛЯШКИ

(Бiографiчна довiдка)

Вiдомий сучасний болгарський письменник Андрiй Гуляшки народився в 1914 р. в селi Болгарська Раковица Кулської околiї. Дитинство й юнацькi роки його минули в Софiї, куди незабаром переїхала його родина.

Ще юнаком, вступивши до спiлки молодi, Гуляшки бере активну участь у революцiйнiй боротьбi.

В 1934 р. Андрiй Гуляшки вступає до лав Болгарської робiтничої партiї (комунiстiв). За участь у нелегальнiй революцiйнiй роботi молодий пiдпiльник зазнає переслiдувань полiцiї, його виключають з гiмназiї без права вступу до будь-якого iншого навчального закладу. Проте аж до визволення Болгарiї Гуляшки продовжував активно боротися проти фашизму.

Нахил до лiтературної дiяльностi визначився в Гуляшки досить рано, однак на повну силу розквiтнув його талант пiсля встановлення в Болгарiї народно-демократичного ладу, пiсля Дев'ятого вересня 1944 року.

Андрiю Гуляшки належить цiлий ряд популярних у нього на батькiвщинi та поза її межами романiв. "Смертний вирок" (1941), "Молодий мiсяць" (1944), "Слiди на снiгу" (1946), "МТ станцiя" (1950), "Село Ведрово" (1952), "Любов" (1955). За роман "МТ станцiя" письменник удостоєний Димитровської премiї в 1950 р.

Гуляшки вiдомий i як драматург. Вiн автор двох соцiальних драм "Болото" (1946) та "Зобов'язання" (1949).

Твори письменника виходять в перекладах на iншi мови, зокрема в Радянському Союзi та країнах народної демократiї. ____________________________________________________________________________

Примiтка OCR'ника: Я вiднiс повiсть "Коштовний камiнь" до циклу про Авакума Захова, хоча цей славетний контррозвiдник, герой багатьох книг Андрiя Гуляшки, на сторiнках цiєї повiстi не з'являється зовсiм. Таке рiшення я прийняв через те, що розповiдь про подiї в "Коштовному каменi" ведеться вiд iменi студента-ветеринара Анастасiя, який за багатьма ознаками i є той самий Анастасiй Буков, ветеринарний лiкар, який є незмiнним оповiдачем усiх iсторiй про Авакума Захова. Просто с Заховим вiн познайомився пiзнiше, вже пiсля закiнчення ветеринарного iнституту.

____________________________________________________________________________

ЗМIСТ

I II III IV V VI VII VIII

____________________________________________________________________________

"...Нiщо iнше не має такого

незвичайного зеленого кольору".

Плiнiй Старший.

Я хочу розповiсти вам одну цiкаву iсторiю. Вона не вигадана, бо я сам, як побачите далi, брав у нiй участь. Проте не бiйтесь, що багато говоритиму про себе, - це б вам швидко набридло, та й iсторiя втратила б свою привабливiсть.

Перш за все дозвольте вiдрекомендуватись: я студент третього курсу ветеринарного iнституту. А те, про що збираюсь розповiсти, трапилося пiд час лiтнiх канiкул, коли я був учнем десятого класу i переходив у одинадцятий. Як бачите, подiї давнi. Дещо я забув, але деякi подробицi бачу ясно i з задоволенням пригадую мої вiсiмнадцять рокiв, коли для мене все було загадковим, як таємничi пригоди, описанi Конан-Дойлем.

I

Ця iсторiя почалась, дiйсно, незвичайно.

В той час геолого-розвiдувальними роботами в країнi керував iнженер Славi Спиридонов. Це був невисокий лiтнiй чоловiк - сухорлявий, трохи сутулий, з довгими рухливими руками, а на високе чоло, пооране глибокими зморшками, спадав сивий густий чуб.

Славi Спиридонов закiнчив геологiчний факультет унiверситету в Радянському Союзi, куди емiгрував з Болгарiї пiсля розгрому Вересневого повстання. Там вiн брав участь у наукових експедицiях до Сибiру та Уралу. Отож, бiльша частина його життя пройшла на лонi природи. Справжнiй ентузiаст своєї справи, вiн навiть тепер, незважаючи на свiй вiк, все ще мрiяв про подорожi, вiдкриття, життя, сповнене тривог i труднощiв.

Iнженер Славi Спиридонов вiддавав перевагу досвiдченим геологам, але й до молодих, якi були спритними i смiливими, ставився сердечно, наче рiдний батько. Вiн давав їм поради, допомагав, сам добирав для них iнструменти та знаряддя i, коли вони вiдправлялись у далеку путь, проводжав на вокзал i з бадьорою посмiшкою махав їм рукою з перону, бажаючи успiху.

Веселий i сердечний з щирими, вiдвертими людьми, вiн був непримиренним до тих, хто захоплювався легкою та дешевою славою, саркастично їх висмiював.

В цей день Славi Спиридонов запросив до свого кабiнету керiвника третьої геологiчної бригади, яку звичайно вiдправляли в такi райони країни, де шукали родовища особливо цiнних мiнералiв.

Бригада готувалась у дорогу.

Керiвник експедицiї Вилю Власев, хiмiк за професiєю, був одним з тих вчених, якi i в найпохмурiшi роки фашистської реакцiї лишились вiрними своїм переконанням. В нього були деякi дивацтва, хоч на перший погляд вiн справляв враження дуже простого, добродушного. Вилю Власев належав до категорiї тих людей, якi визнають за iстину тiльки те, в чому їх переконують власнi чуття, i яким необхiдно пiдтвердити свої теоретичнi припущення в лабораторiї, його знали, як скрупульозно акуратну, навiть педантичну людину, працiвника, що нiколи не приймав нiяких рiшень, поки не було наперед вiдомо, що зусилля обов'язково повиннi завершитись успiхом.

Це був кремезний товстий чолов'яга з важкою ходою. В нього було кругле, завжди червоне обличчя з м'ясистим, трохи горбатим носом, його широкi нiздрi розрiзняли найтоншi, невловимi запахи. Вiн завжди важко дихав i обливався потом, однак i лiтом i зимою ходив у в'язаному шерстяному жилетi i свiй велюровий крислатий капелюх, прикрашений побляклою коричньовою стрiчкою, знiмав тiльки в лабораторiї чи канцелярiї та лягаючи спати.

Вилю Власеву вже було пiд п'ятдесят рокiв, але все ще був нежонатий. Самотнiсть особливо гнiтила його у вихiднi, а ще бiльше у святковi днi; однак при думцi про шлюб вiн задоволене потирав руки, нiби далекоглядний мандрiвник, що зумiв обминути одне з найнебезпечнiших мiсць на своєму шляху.

В кiно Вилю Власев ходив не бiльше як один-два рази на рiк, i то тiльки в тих випадках, коли демонструвався iсторичний або науково-популярний фiльм. В театрi не бував iз студентських рокiв. Мав одну розвагу - грав у домiно з хазяїном квартири, i одну пристрасть - вiв детальнi записи в щоденнику про все, що вважав цiкавим i важливим у своєму життi.

Про Власева ще можна було сказати, що вдача в нього була вiдлюдкувата i молодих людей з гарячими серцями i буйною фантазiєю вiн не любив. До того ж вiн потай сподiвався, що його призначать на посаду начальника лабораторiї.

День був ясний, сонячний i теплий. Поки Вилю Власев спокiйно гортав сторiнки щоденника, iнженер Спиридонов кiлька раз похмуро пройшовся по кабiнету, розмахуючи руками, потiм зупинився бiля вiдкритого вiкна i задивився в далечiнь. На голубому, трохи блiдому небi сяяло яскраве полудневе сонце; стiни хат блищали i скидались на вiдполiрованi листи слюди. Повiвав теплий пiвденний вiтерець, i каштан, що рiс просто пiд вiкном, ледве погойдував гiллям, густо порослим великими свiжо-зеленими листочками.