Александр Иванченко - Люлька пирата (на украинском языке)

- Це сталося вчора?

- Так, у нiч з недiлi на понедiлок. Увечерi вiн, як звичайно, добре повечеряв. Потiм грався з пiнгвiном i трохи сперечався з дiдом. У мене ще живий батько, йому сто три роки. З Редом вони не мирили. Дiд його дуже любить. Але не всiм молодим подобається, коли їх люблять...

Хлопця ми застали ледь живим. Мертвотно-блiдий, вiн лежав у лiжку до всього байдужий, з нерухомо застиглими очима.

- Цей хлопчик таки справдi слабий, - надiваючи халат, сказав Залман Аронович. - Вiн би до вечора помер.

Девiсам лiкар переклав свої слова по-iншому:

- Я кажу, що становище не блискуче, але поки що нiчого страшного. Йому потрiбна свiжа кров, лiтрiв два.

На Нью-Айлендi живуть тiльки Девiси. Разом з Редмондом їх семеро. Кров дiда й батька не годилася, бо вони дуже старi. Еннi годувала двохмiсячну дитину. Тому її кандидатура в донори теж вiдпала. Залишалася сорокарiчна мiсiс Агнес, мати Реда, i її двоюрiдна сестра Марго. Але спочатку треба дiзнатись, яка група кровi у них i яка у юнака. Кров у родичiв, навiть у матерi й сина, не завжди одної групи.

У Марго, виявилось, була друга група, у мiсiс Агнес - третя. Складнiше було визначити групу Реда. Лiкар поколов йому всi пальцi й не добув iз них нi краплi. Довелося класти пiд мiкроскоп бинти з уже зашкарублими плямами. Нарештi з'ясували.

- Третя, - шумно зiтхнув Залман Аронович i багатозначно глянув на мене. Корабельний лiкар, звiсно, знав мою групу кровi.

- Гаразд, - сказав я, знизуючи плечима.

- А скiльки вам не шкода? - Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберiгав за будь-яких обставин.

- Та берiть пiвлiтра! - раптом розхрабрився я. Потiм у мене сяйнула думка: "Пiвлiтра - це ж восьма частина всiєї моєї кровi!" Але тепер зменшувати щедрiсть було незручно.

Лiкар переклав мою вiдповiдь Девiсам, додавши:

- Мiстер Iванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.

I, готуючи прилад для переливання кровi, заходився розповiдати, хто такi були запорожцi.

Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав менi, усмiхаючись:

- Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцiнити, а тепер прошу закачати правий рукав. Вiзьмемо двiстi п'ятдесят грамiв, за донорською нормою. Цiлком достатньо. На борту є ще люди...

Бiля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звiльнили вiд суднових робiт, i цi днi я жив у будинку Девiсiв. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.

...Старезний Джон сидiв у крiслi-качалцi. Вiн пiдсунувся ближче до камiна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубi вовнянi шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому роцi життя людинi нелегко зiгрiтись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Бiля його нiг на збитiй брудно-бурiй овчинi лежав рудий вогнеземельський кiт, великий i жирний. Час вiд часу старий обережно ставив на нього холоднi ступнi. Сонно муркаючи, кiт покiрно грiв їх своїм тiлом.

Iз вицвiлих очей старого котилися сльози. Вони стiкали по його зморшках, як стiкає роса по корi старого дерева. То були сльози, якi не виражали нi горя, нi радостi. Сльози мерзлякуватого дiда. Обличчя Джона вже минуло ту стадiю, коли шкiра людини стає в'ялою. Зморшки висохли i вiд сухостi нiби потрiскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.

Старий курив закопчену глиняну люльку.

- Якщо Девiсiв не вiшали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, - сказав вiн гордо. Його примруженi бiлястi очi осудливо давилися на онука. - Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.

- Сто разiв чув, - огризнувся Ред.

Сварка мiж ним та дiдом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:

- Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двiчi Девiси нiколи не любили.

Обкладений подушками Ред сидiв у своєму лiжку. Пiсля операцiї йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожевi жилки. За рекомендацiєю лiкаря мiсiс Агнес поїла сина овечим молоком. Через колонi двi години вона з бiлим емальованим кухлем приходила в кiмнату.

- Як справи, Редi? - питала з життєрадiсною усмiшкою. - Ось твоє молоко.

Стомленi голубi очi Редмонда були байдужi.

- Дякую, мамо, - сухо вiдповiдав вiн. У присутностi дiда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помiчала похмурого настрою сина.

- Ти знаєш, Редi, бiля вiвчарнi зацвiли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла цi маки?

- Нi, мамо.

- Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвiли маки! До весни ще так далеко.

Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повiльно пив молоко, мiсiс Агнес стояла бiля його лiжка i розповiдала всiлякi новини. Голос у неї був спiвучий i лагiдний, проте без натяку на сентиментальнiсть.

На вигляд їй можна було дати рокiв сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку пiдкреслювало строге чоловiче вбрання: картата сорочка, широкий шкiряний ремiнь, галiфе i хромовi чоботи. Коротко пiдстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвiтреному здоровому обличчi яскраво вирiзнялися майже дитячi губи, трохи розтуленi у блискотливiй бiлозубiй усмiшцi. Розумнi сiрi очi, захованi за окулярами, свiдчили про натуру спокiйну i розважливу, але усмiшка надавала їй завзятостi жiнки, завжди готової повеселитись.

- Ага, Редi, я забула тобi сказати. Здається, твоя Матiльда сьогоднi надвечiр буде з лошатком.

Ред мовчки кивнув головою.

- Ти не радий?

- Нi, мамо, я радий. - Було видно, що новина його справдi втiшила. Опустивши на колiна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усмiхнувся: - Приведе третю лошицю.

- Нi, Редi, я думаю, тепер у Матiльди буде жеребчик.

- Ти й минулого разу так казала.

- Ну, нi, Редi, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це рiзнi речi.

- А зараз ти стверджуєш?

- Три кобилицi пiдряд - забагато.

- Це не вiдповiдь, мамо.

- Гаразд, Редi, скоро з'ясуємо. Давай кухоль, менi пора готувати обiд. Тату, тобi нiчого не потрiбно?

- Нi, Агнес.

- Може, вам? - вона звернулася до мене.

- Дякую, мiсiс Агнес.

Знову на двi години ми лишились утрьох. Старий, який невдоволено сопiв при невiстцi, снував далi перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо i якось iз надривом:

- Ти пам'ятаєш, Ред, я тобi розповiдав, як менi довелося вбити свого боцмана. Зi мною тодi були твiй батько i дядько Рiчард. Рiчардовi ще не минуло й вiсiмнадцяти, вiн був такий, як ти, Редi. Ми полювали бiля Землi Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вiльсон зчинив панiку, боявся, що ми потонемо. Ти пам'ятаєш, Ред, чому я вбив Вiльсона?

Юнак знову спохмурнiв:

- Годi, набридло!

- Нi, Редi, ти повинен вислухати. Вiльсон був непоганим хлопцем, i менi шкода його. Вiн не вмiв тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце i така ж гаряча голова, то з нею краще не зв'язуватись. Пiддавшись панiцi, ми б усi загинули, всi Девiси. Я вбив Вiльсона, i бог менi суддя. Нехай вiн покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий грiх, Редi, щоб урятувати рiд Девiсiв. Твiй батько i дядько Рiчард були останнiми з нашого роду, i я не мiг їх втратити. Ти, Редi, дурненький хлопчик, якщо не розумiєш, чому я взяв на себе такий грiх.