Александр Иванченко - Люлька пирата (на украинском языке)

Бiля корабля лишилось тридцять чоловiк. Усi працювали на березi, розчищали майданчики для наметiв. Несподiвано з трьох бокiв на них посипалось камiння.

Пiрати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пiстолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов iз-пiд землi. З нестямним виттям, вереском i криками, їх було не менше сотнi. Згодом з лiсу вийшло ще стiльки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев'янi клiтки.

Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тiльки тепер, побачивши клiтки, вiн зрозумiв, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флiнт. Вони попали на маркiзький острiв Фату-Хiва, населення якого зажило похмурої слави канiбалiв. Про клiтки, в якi фатухiвцi саджали своїх полонених, знала вся Океанiя.

їх довго кудись несли. Ледь помiтна стежка, звиваючись у хащах тропiчного лiсу, пiднiмалася вище й вище. Потiм вона так само довго змiїлася по схилу. Нарештi обiрвалась. Дорогу перегородила прiрва. Вузька кам'яниста ущелина нiби розтинала гору на двi частини.

Зупинившись, тубiльцi з'юрмилися бiля клiтки Джона. Смiючись i жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнiшнiй вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкiра i така ж цупка чорна чуприна. Але очi голубi, а борода червона. Вiн фарбував її якимсь iндiанським зiллям, що дiсталося йому вiд батька.

Мешканцi атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базi, трохи навчили його полiнезiйської мови. Тубiльцi розмовляли тим же тягучим, нiби одне нескiнченне слово, дiалектом. Однак Джон нiчого не розумiв, вiн був дуже приголомшений.

- Гади, мерзота, бруднi сволоцюги! - розлючено плювався вiн.

Цi мерзотники зжеруть його, обгризуть його кiстки, як собаки.

Раптом позаду, десь у довгому ряду клiток, якi стояли на стежцi, пролунав голос маленького Тома:

- Мiстере капiтан!

У Джона тьохнуло серце.

- Слухаю, мiй хлопчику! Що з тобою, Томмi?

- Нiчого, сер, - спокiйно i, як здалося Джоновi, навiть весело вiдповiв хлопчик. - Я в клiтцi. Вони з'їдять нас?

Джон силувано засмiявся.

- Звiдки ти взяв, Томмi? Що за дурницi лiзуть тобi в голову?

Хлопчик вiдчув, що капiтан сказав йому неправду. Томмi прекрасно все розумiв.

- Капiтане, - сказав вiн, - хочете, я вам заспiваю? У клiтках розчулено загомонiли:

- Томмi, руде ангелятко, ти не боїшся?

- А хiба зi мною немає моїх друзiв? - У голосi хлопчика прозвучала звична для нього iронiя.

- Так, Томмi, ми з тобою. Але, Томмi, ти ж нiколи не спiвав.

- Ну то й що! Зараз я спiватиму. Хочете, капiтане?

- Звичайно, Томмi. Якщо в тебе є голос.

Вдячний вiдважному хлопчиковi, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподiвано пойняло його.

Хлопчик заспiвав:

Тримай, стерновий, штурвал,

Розплата - твоя голова

За точний курс корабля,

За даль, де лежить земля!

За серця гарячу кров,

За щастя, життя i любов

Розплата - твоя голова

Смiлiш! Двох смертей не бува...

Джон нiколи не плакав Але тодi вiн, здається, все-таки заплакав Слухаючи хлопчика, плакали всi пiрати. Цей маленький Том був їхнiм добрим генiєм.

Притихли й маркiзанцi. У їхнiх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.

А хлопчик спiвав, i до всього йому, здавалось, було байдуже:

Доля морська - то красива казка

Для бездомних, як ми, смiльчакiв.

Всiх нас чекає фатальна розв'язка

Ну, то що ж! Недоречний тут гнiв.

Вже нам прощення не ждати вiд бурi,

Бог нам погрожує вже давно.

Ну, то що ж! Нарiкати не будем.

У цей час з протилежного боку ущелини над прiрвою повис мiст iз колод. Вiн вилiз десь iз кущiв. Товстi подвiйнi лiани обережно опустили його на край стежки.

Маркiзанцi ще хвилину стояли нiби зачарованi. Потiм кинулися до клiток, пiдхопили їх i пiдтюпцем побiгли вперед.

Коли Джона перенесли через мiст, за кущами вiн побачив велике безлiсе плато, на якому височiли сiрi кам'янi мури - фортеця. Навiть у своєму безнадiйному становищi Джон здивувався. Цi канiбали вмiють, виявляється, будувати не тiльки розсувнi мости, а й справжнi фортецi. Спостережнi вежi, велика кiлькiсть бiйниць для каменеметальних пристроїв, зубчастi ворота iз щiльно збитих стовбурiв залiзного дерева.

У душi Джона наростав вiдчай. Вiн думав про втечу, але звiдси, видно було, не втекти.

Триста рокiв майорiв над океанами роджер роду Девiсiв, триста рокiв їм щастило. Двох Девiсiв повiсили, троє загинули в бою. Але то були не тi, кому батьки заповiдали свiй прапор. Девiси, якi плавали пiд роджером Джеремi, поразок не знали. I ось такий кiнець.

Вже у воротах фортецi Джон знову згадав убитого ним альбатроса. На мить йому здалося, що чорний птах лiтає над ним. його напруженi нерви повiльно розслаблювались.

Якби хто тiєї хвилини сказав, що його зiрка не така вже й трагiчна i для нього загалом усе скiнчиться щасливо, вiн би, звичайно, не повiрив. Як i всякий приречений, вiн iще на щось сподiвався, але розум надiю вiдхиляв.

Скутий тiснотою клiтки, Джон вiдчував, яким важким стає його занiмiле тiло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, трiпотiло в дрiбному ознобi.

- Гей, ви, в клiтках! - закричав вiн раптом зi злiстю - Ви мене чуєте?

Кiлька голосiв вiдповiло:

- Говори, капiтане, ми слухаємо.

- Цi дикуни нас не розумiють. Поки ми разом, треба обмiркувати, як будемо дiяти.

- Так, капiтане, - зiтхнув за Джоном чилiєць Фернандес. - Я волiв би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих клiток не зламаєш.

- У мене в кишенi лишився складаний нiж. Вони не знають, що в нашому одязi є кишенi. Чуєте, не будьте iдiотами, у кого лишилися складанi ножi, не пускайте їх у хiд передчасно...

Сильний удар кiнцем палицi в спину примусив Джона замовкнути. Маркiзанцi, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.

Стiна фортецi оточувала селище, яке потонуло в зеленi - кiлька десяткiв бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам'яних пiдмурiвках, нiби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвiр'я, була видовбана овальна чаша - басейн для купання.

Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квiтами площу, на якiй у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнiв з клiтками, натовп поспiшно розступався.

Край площi на помостi з колод, застеленому голубими циновками, пiдiгнувши пiд себе ноги, сидiв кремезний сивий маркiзанець, у якого все тiло - навiть губи, повiки i мочки вух - було в татуюваннi. В руках вiн тримав прикрашену рiзьбленням та перлинами бамбукову палицю - символ влади дождя. По боках i за спиною старого маркiзанця стояли три хлопчики з вiялами з пальмового листя.

В урочистiй тишi пiдiйшовши до помосту, процесiя з клiтками зупинилась. Один з воїнiв, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповiдати вождевi. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стiльки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним i суворим. Раптом вiн стрепенувся. Джон почув, як вiн нетерпляче крикнув: