Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

22,5 млн кріпосних селян імперії стали вільними. Реформа відкрила шлях для розвитку капіталістичних відносин на селі і в місті, де потрібні були вільні робочі руки. Водночас внаслідок відрізків, невеликих норм наділення селян як для багатих чорноземних українських губерній середній наділ селянина після реформи скоротився від 4,4 до 3,4 десятини, близько 220 тис. українських селян були обезземелені, 100 тис. отримали до 1 десятини, понад 1,6 мільйонів – від 1 до 3 десятин на душу, що було помітно менше за прожитковий мінімум. Довгоочікувана реформа разом з усіма обмеженнями і борговим тягарем викликала у багатьох селян розчарування, наслідком чого були масові селянські заворушення (охопили до 2 млн осіб).

«Велика реформа» стала однією з головних подій російської і української історії XIX ст., вона була належним чином відзначена сучасниками і нащадками: засновані спеціальні нагороди, пишно відсвяткована 50-та річниця події, на її честь побудовано величезний Олександро-Невський собор у Москві (зруйнований 1952 р.), події присвячені картини Г. Мясоєдова, Б. Кустодієва, О. Корзухіна. У радянські часи реформа вважалася вимушеною і проведеною в інтересах поміщиків, проте науковий і певний громадський інтерес до неї не згасав. У сучасній Україні і Росії добре відома завдяки підручникам та ЗМІ подія, на честь котрої в Росії випущено ювілейні монети.

30 липня 1863 р., Петербург.

Петро Олександрович Валуєв (1815–1890; поміркований ліберал і майстер політичного лавірування, здібний публіцист, автор проекту конституції, в 1861–1868 рр. міністр внутрішніх справ, провів земську і цензурну реформи, в 1879–1881 рр. голова комітету міністрів, автор величезного щоденника – цінного історичного джерела); князь Василь Андрійович Долгоруков (1804–1868; у 1852–1856 рр. військовий міністр, у 1856–1866 рр. голова 3-го відділення Власної Його Імператорської величності канцелярії і шеф жандармів); Дмитро Олексійович Мілютін (1816–1912; у 1861–1881 рр. військовий міністр, ініціатор проведення військової реформи в Російській імперії, з 1898 р. генерал-фельдмаршал, військовий історик, близький друг царя і автор цінних спогадів і щоденників); київський генерал-губернатор Микола Миколайович Анненков (1799–1865; бойовий генерал, у 1849–1855 рр. голова Цензурного комітету, державний контролер імперії в 1855–1862 рр., генерал-губернатор Південно-Західного краю в 1862–1865 рр., поет-аматор); знаний консервативний публіцист, видавець Михайло Никифорович Катков (1818–1887; редактор журналу «Російський вісник» та впливової газети «Московські відомості», спочатку поміркований ліберал, потім консерватор).

Розвиток української національної свідомості в середині XIX ст. призвів до появи дедалі більшої кількості спочатку наукової, а згодом і популярної літератури українською мовою та української тематики. Спочатку це не викликало особливого занепокоєння з боку влади та російських правих, котрі значно більшу небезпеку вбачали в національних рухах зрілих націй (наприклад, поляків). Проте в 1860-х рр. на хвилі «великих реформ» Олександра II і нового піднесення українофільського руху (заснування громад, журналу «Основа») частина старого покоління українців і російських діячів стали побоюватися поширення в Україні сепаратистських настроїв за польським зразком. Важливе значення мало засвоєння керівництвом імперії «французького» зразка асиміляторської політики щодо неросійського населення і уявлення керівних кіл імперії про існування в ній «великої російської нації», частиною якої були українці. На думку російського дослідника О. Міллера, ініціаторами циркуляру стали якісь українські і російські діячі з Києва, котрі знайшли виходи на військового міністра Мілютіна. Останній у червні 1862 р. повідомив Долгорукова, що в Києві існує небезпечне таємне політичне товариство українофілів. Найгірше було те, що інформація про це дійшла до царя, і той наказав розібратися в ситуації. У січні 1863 р. спалахнуло польське повстання, що сколихнуло побоювання імперців щодо «українського сепаратизму», додаткової «олії в вогонь» підлила спроба українського діяча П. Морачевського видати свій український переклад Євангелій (3-тє відділення переклад не пропустило). Долгоруков почав вимагати від генерал-губернатора Анненкова розібратися, що являють собою українофіли і наскільки вони небезпечні. У листі, надісланому в березні 1863 р. до Санкт-Петербурга, Анненков чітко заявляв, що у випадку визнання української мови окремішньою (що мало статися, якби було видано україномовні Євангелія) українофіли неминуче почали б ставити політичні вимоги. Саме така позиція київського генерал-губернатора стала вирішальною для Долгорукова, який поінформував Валуєва про ситуацію, що склалася. Тим часом з Київського цензурного комітету надійшла записка його голови Новицького, в якій зазначалося, що більшість малоросіян проти запровадження української мови в школах, не поділяють ідеалів українофілів і побоюються сепаратизму і «польської інтриги». Для виведення українофілів «на чисту воду» Анненков і Долгоруков подали сигнал відомому правому публіцистові М. Каткову розпочати антиукраїнофільську кампанію в газеті «Московські відомості» в червні 1863 р. М. Катков опублікував різку статтю, у якій чи не вперше пов’язав українофільський рух зі спробами поляків розколоти російський народ. Відповіддю на записку Новицького стала пропозиція Валуєва тимчасово заборонити пропуск цензурою перш за все українських релігійних і навчальних книжок для народу «з політичних міркувань». Пропозицію подали на розгляд царя, який 12 липня схвалив її. Результатом став власне «Валуєвський циркуляр».

Циркуляр містив заборону книжок релігійного і навчального характеру для народу під претекстом незрозумілості і непотрібності самим же українцям (малоросіянам) «вигаданої українофілами мови», котра являє собою зіпсовану поляками чисту російську мову. Вказувалося на тимчасовість заборони, продиктованої суто політичними обставинами (у тексті чітко було вказано на збіг мети українофілів і польських повстанців). Суто наукова література для інтелектуальної еліти і література художня не заборонялися (як такі, що все одно не читалися народними масами). 18 липня 1863 р. циркуляр розіслали в 3 цензурні комітети (Київський, Московський і Петербурзький), листи з пропозицією його обговорення були надіслані міністру народної освіти О. Головніну, обер-прокурору Синоду О. Ахматову та шефу жандармів В. Долгорукову з пропозицією обговорити постанову. Єдиний, хто не схвалив, навіть різко протестував проти циркуляра, – міністр народної освіти Головнін, котрий намагався добитися скасування дії циркуляра як невиправдано жорсткого, діючи разом з відомими діячами українофільського руху – В. Антоновичем, М. Костомаровим та ін.