Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

По суті, крім загальних фраз про прагнення до соціалістичних перетворень в економіці і соціальній сфері з метою підняття добробуту населення краю, молоді не вдалося домогтися ухвалення своїх основних положень, таких як пункт про незалежність як мету – натомість було вказано, що партія прагне якнайширшої автономії «вільних громад» і широкої крайової автономії – але в культурній сфері. Ідею молоді домагатися поділу Галичини на польську й українську частини розкритикували як таку, що перешкоджатиме солідарності пригноблених трудящих Галичини, і не прийняли. Важливою була теза про вибір еволюційного шляху досягнення мети. Найближчою метою партії проголошувалося пробудження свідомості мас, боротьба з греко-католицькою церквою за секуляризацію громадського життя Галичини, боротьба з прихильниками компромісу з польською адміністрацією та австрійською владою коштом українців від своїх політичних вимог (так звана «Нова ера»).

Як наслідок, програма РУРП слугувала джерелом суперечностей між студентами, які домагалися її ревізії, та «старшими», котрі прагнули не допустити цього. Практично вся перша половина 1890-х рр. означена цією боротьбою. «Молоді», насамперед члени віденського студентського товариства «Січ», головний наголос робили на національному чинникові. Вони розгорнули жваву діяльність, у ході якої організовували численні віча, друкували у львівських часописах матеріали, що мали на меті популяризацію так званого «державного права руського народу» та внесення його до програми РУРП. 1895 р. Бачинський видав свою «Україну поневолену», того ж року помер ідейний натхненник РУРП М. Драгоманов, і 1899 р. з партії вийшли помірковані (Франко, Охримович, Будзиновський, Окуневський, Левицький), котрі утворили Українську націонал-демократичну партію, і ліві марксисти (Ганкевич, Бачинський, Вітик), які створили Українську соціал-демократичну партію. РУРП (що стала тепер УРП) перетворилася на впливову селянську партію, очолену М. Павликом, згодом Л. Бачинським, яка діяла аж до 1945 р. (з 1926 р. під назвою УСРП, в еміграції до 1950 р.).

Перша українська партія сьогодні добре знана перш за все в Західній Україні (де встановлено пам’ятники або пам’ятні дошки всім її головним засновникам), проте завдяки загальноукраїнській популярності І. Франка вона обмежено відома і в Наддніпрянщині, фігурує в усіх сучасних українських підручниках.

«Рада чотирьох» – 11 лютого 1900 р., Харків, партія сформована протягом 1900–1901 рр. у Харкові, Полтаві, Києві.

Ініціатором заснування партії був студент Харківського імператорського університету Дмитро Антонович (1877–1945; син видатного діяча громадівського руху Володимира Антоновича, міністр і дипломат часів Центральної Ради та Директорії, помітний культурний діяч української еміграції), співзасновниками виступили студенти Харківського імператорського університету Михайло Русов (1876–1909; помітний діяч українського студентського руху, з 1901 р. в еміграції), Левко Мацієвич (1877–1910; талановитий корабельний інженер, перший український авіатор, один із винахідників авіаносця, політичний і громадський діяч, загинув в авіакатастрофі), Боніфатій Камінський (1873–1919; збіднілий дворянин із Полтавщини, дядько повстанських отаманів 1920-х рр. В. та С. Гресів). У 1900–1901 рр. важливу роль у створенні партії відіграли студенти Юрій Коллард (1875–1951; письменник, міністр урядів часів Директорії, соціаліст-самостійник, у 1920-х рр. співзасновник Легії українських націоналістів), Володимир Мазуренко (1877–1937; інженер, економіст, згодом член УСДРП, член урядів часів Центральної ради та Директорії, повернувся до УСРР 1921 р., 1937 р. розстріляний), Борис Мартос (1879–1977; видатний політичний діяч, діяч кооперативного руху, прем’єр-міністр часів Директорії, з 1920 р. в еміграції). Автором «тимчасової програми» – брошури «Самостійна Україна» – був Микола Міхновський (1873–1924; членом РУП не був, згодом лідер Української народної та Демократично-Хліборобської партії, автор «10 заповідей УНП», один з організаторів української армії в 1917 р., очолив виступ полуботківців, покінчив життя самогубством).

Нове покоління українських діячів, яке прийшло на зміну старим громадівцям, прагнуло чогось більшого за аполітичне українофільство. Спираючись на європейський соціалістичний революційний і загальнодемократичний досвід, студентська молодь почала мріяти про заснуваня власної соціалістичної партії. Головним ініціатором її заснування став Д. Антонович, який мав чималий авторитет у студентських колах Києва та Харкова. Крім того, Л. Мацієвич та М. Русов 1899 р. побували в Галичині, де ознайомилися з місцевим досвідом організації партійної роботи. Осередком, з якого виросла партія, стали студентські громади великих університетських міст України, зокрема Харкова.

Проголошення партії відбулося на «раді чотирьох» (Антонович, Мацієвич, Русов, Камінський) 11 лютого (29 січня за старим стилем) у Харкові. Публічно про створення РУП було проголошено на шевченківських роковинах у Харкові через місяць. Улітку 1900 р. на прохання студентів М. Міхновський написав і видав відому брошуру «Самостійна Україна», в якій містився стислий виклад історії імперської політики та української державності, а також прагнення до політичного і культурного розриву з імперією. Така радикальна позиція не поділялася більшістю рухівців (окрім, можливо, Мацієвича), але через брак кращого брошура виконувала роль програмного документа до 1902 р. Протягом 1900–1901 рр. харківські рупівці діяли в складі Харківської студентської громади, з’явилися рупівські громади в Полтаві і Києві. Уперше питання про організовану партійну роботу було поставлено на порядку денному на Першій конференції РУП у Полтаві в червні 1901 р. (у рамках III українського студентського з’їзду). Було ухвалено рішення про заснування друкованого органу (журналу «Гасло») в Галичині та організацію на місцях рупівських структурних одиниць – «вільних громад», почали з’являтися місцеві партійні комітети. Справа партійного будівництва ускладнювалася відсутністю у членів партії досвіду партійного будівництва, а також повністю нелегальним становищем будь-яких партій в Російській імперії до 1905 р.

Було створено першу українську партію, яка, попри свою організаційну слабкість, стане основою для кількох майбутніх напрямків розвитку української соціалістичної ідеї, школою партійної діяльності для багатьох видатних українських політиків першої половини XX ст.