Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Уночі проти 30 квітня прибічники гетьмана П. Скоропадського встановили свій контроль над державними установами. У сутичці з cічовими стрільцями загинули три офіцери-гетьманці, але загалом місцеве населення спокійно зустріло переворот. Вже після перевороту німці провели шумний відкритий судовий процес над організаторами викрадення банкіра А. Доброго, морально «донищивши» переляканих молодих міністрів уже не існуючої УНР.

Встановлення на 7,5 місяців консервативного монархічно-республіканського режиму гетьманату, що попри значні успіхи в справі виведення України з кризи все ж не зумів достатньою мірою вирішити ті проблеми, відкритість яких і привела гетьмана до вершини влади. Важливу роль у падінні гетьманату відіграв програш його союзників у Першій світовій війні.

Діаметрально протилежне ставлення до події добре відображене в тогочасній і пізнішій публіцистиці, художніх творах, з одного боку, українських лівих, радянських і навіть російських правих авторів (для яких гетьман назавжди залишився ворогом і жалюгідною німецькою маріонеткою – на цьому ґрунті схожі позиції, наприклад, полум’яного соціаліста В. Винниченка, марксиста Л. Троцького і симпатика Білого руху М. Булгакова), з іншого – українських консерваторів (наприклад, В. Липинського). У сучасній Україні подія добре знана завдяки пресі, підручникам.

Ніч проти 1 листопада 1918 р., місто Львів, згодом Станіслав, Тернопіль та інші міста і містечка Східної Галичини.

Державну владу в Галичині репрезентували Карл Георг рейхсграф фон Гуйн (1857–1938; досвідчений австрійський військовий і адміністратор, відзначився на початку Галицької битви 1914 р., згодом у відставці, 1917 р. призначений намісником Королівства Галичини і Лодомерії, з 28 жовтня 1918 р. на чолі ліквідаційної комісії австро-угорської армії на польських землях) і його заступник Володимир Децикевич (1865–1946; український політик і адміністратор, у 1906–1916 рр. очолював галицький департамент міністерства внутрішніх справ у Відні в 1916–1918 рр. заступник намісника Галичини, в 1931–1932 рр. голова Українського католицького союзу).

На чолі українських організацій, що вирішили взяти владу, стояли один із головних батьків-засновників ЗУНР Кость Левицький (1859–1941; голова УНДП, один із найвидатніших політиків, публіцистів Західної України австрійської та міжвоєнної доби, депутат австрійського парламенту, 1918 р. на чолі Української національної ради, перші два місяці існування ЗУНР – голова уряду, згодом очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях); Олександр Барвінський (1847–1926; ветеран української політики в Галичині, лідер народовців, з 1911 р. на чолі Християнсько-суспільної партії, депутат австрійського парламенту, в уряді ЗУНР державний секретар освіти і віросповідань). Військовою частиною операції керували Дмитро Вітовський (1877–1919; один із засновників «Січей», член УРП, у 1914–1918 рр. сотник УСС, 1919 р. полковник УСС та УГА, державний секретар військових справ ЗУНР); Іван Теодор Рудницький (1887–1951; член Таємного військового комітету 1918 р., згодом сотник УГА, в 1920-х рр. член проводу УВО); начальник штабу повстання Семен (Сень) Горук (1873 або 1875 – після 1920; активний діяч сокільського руху, відзначився на чолі куреня під Лисонею, на Стрипі, під Полуторами, у листопаді–грудні 1918 р. начальник штабу УГА, заарештований 1920 р., помер на Соловках); офіцери Ілля Цьокан (1887 – бл. 1940; сотник УСС та УГА, 1919 р. командир бригади в УГА, в 1930-х рр. виїхав до УРСР, репресований, помер на засланні); Теодор Мартинець (1893 – після 1939; активний член товариства «Просвіта» і «Рідна школа», очолював відділення Земельного банку, 1939 р. репресований радянською владою) та ін.

Улітку 1918 р. польські кола вели активні переговори з австро-угорською владою про передання їм усієї Галичини. Українці не могли примиритися з такою ситуацією, у Львові було скликано кілька народних зборів з вимогами окремого коронного краю в складі імперії для українців, крайових сеймів Галичини і Буковини, греко-католицького єпископату та представників українських політичних партій, на якому було утворено Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем. 19 жовтня УНРада видала маніфест, у якому проголосила прагнення до єднання Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, закликала до співпраці всі національні меншини згаданих територій, аби в майбутньому були забезпечені права нацменшин аж до широкої національно-культурної автономії. Головним осередком УНРади став Відень, адже більшість її членів складали депутати Австрійського парламенту. Проте головні події відбувалися у Львові, де було сформовано представництво УНРади на чолі з Костем Левицьким. Там же діяв створений у вересні Центральний військовий комітет на чолі з І. Рудницьким, який вів активну пропаганду серед військових. 20 жовтня на площі Святого Юра відбувся великий мітинг львів’ян, на якому К. Левицький оприлюднив рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини. Не дрімали і поляки – заручившись підтримкою США й Антанти, маючи, на відміну від українців, репутацію «державної нації», вони створили у Парижі Польський національний комітет, а 28 жовтня у Кракові – Польську ліквідаційну комісію, метою якої було проведення вночі з 2 на 3 листопада у Львові збройного виступу із встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини й австрійський уряд. Довідавшись про скоре прибуття польської комісії до Львова, Д. Вітовський став наполягати на необхідності негайно брати Львів у руки українців. Увечері 31 жовтня в Народному домі члени УНРади та Центрального військового комітету обговорили результати останніх переговорів Костя Левицького з намісником фон Гуйном. Фон Гуйн відмовлявся передавати владу через відсутність інструкцій з Відня, і українці вирішили спробувати взяти владу попри малу кількість українських військ у Львові та поблизу міста. Змовники могли розраховувати на 3 полки ландверу (15-й тернопільський, 19-й львівський, 41-й чернівецький), 30-й, 50-й та 90-й курені УСС, загальна чисельність яких на 25 жовтня становила 2,4 тис. багнетів. Реально в розпорядженні штабу повстання було ще менше – близько 1,4 тис. осіб. На засіданнях у кам’яниці «Просвіти» на площі Ринок та в Народному домі 35 присутніх командирів отримали бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів у Львові та роззброєння австрійських і угорських підрозділів армії та поліції. Ситуацію ускладнювало незнання багатьма січовиками Львова через їхнє сільське походження, існував ризик збройних сутичок з місцевими поляками.