Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Безпосередньою причиною аварії стало проведення персоналом станції низки санкціонованих «згори» експериментів, котрі стали фатальними для вкрай недосконалої конструкції реактора. На 25 квітня 1986 р. була запланована зупинка 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС для чергового обслуговування. Цю можливість вирішили використати для проведення низки випробувань з вимиканням деяких систем. Початкове рішення радянської комісії та МАГАТЕ: у тому, що сталося, винен обслуговувальний персонал станції, що діяв усупереч техніці безпеки. Сучасна позиція більшості експертів: дії персоналу станції були другорядною причиною трагедії, головна проблема – недосконала конструкція реактора. У результаті кількох вибухів уночі о 1.23 було зруйновано значну частину 4-го енергоблоку, почалася пожежа, котру вдалося погасити кільком бригадам пожежників близько 5-ї години ранку 26 квітня (всі пожежники, окрім водіїв, отримали жахливі дози опромінення і померли за кілька днів), пожежі спалахували ще кілька разів у травні 1986 р. Найгіршим було те, що в результаті вибухів стався викид радіоактивних речовин, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90. Ситуація погіршувалася у зв’язку з тим, що в зруйнованому реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні й хімічні (від горіння запасів графіту) реакції з виділенням тепла, з виверженням із розлому протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними великих територій (значної частини Білорусії, українського Полісся, деяких районів Росії, менші дози радіоактивного пилу отримали майже вся Європа та Північна Америка). Зупинити активний викид радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 р. мобілізацією ресурсів усього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів (у ліквідації наслідків брали участь до 600 тис. осіб, із них 240 тис. виконали основний обсяг робіт у 1986–1987 рр.). Перша стадія ліквідації завершилася в листопаді 1986 р. із закінченням будівництва об’єкта «Укриття» – залізобетонного саркофага над реактором, що містив (і все ще містить) значну частину 180–190 т ядерного палива – діоксиду урану.

Забруднення великих територій в Україні, Білорусії та Росії, створення 30-кілометрової зони відчуження, знищення сотень дрібних населених пунктів і міст Чорнобиль та Прип’ять, масова евакуація півмільйона людей, повільна смерть десятків тисяч ліквідаторів від хвороб, пов’язаних із їхньою діяльністю в зоні зараження, підрив віри мільйонів радянських громадян у всемогутність радянської науки, правильність партійної політики (внаслідок невдалих спроб керівництва республіки і СРСР приховати масштаб і характер події, перенесення термінів евакуації, дезінформацію населення). 2000 р. ЧАЕС було остаточно зупинено, сьогодні триває будівництво нового саркофага.

Знакова трагічна подія недавнього українського минулого, пам’ять про яку актуалізовна на всіх рівнях українського суспільства та країн колишнього СРСР. Осмисленню Чорнобильської трагедії присвячені десятки фільмів, музичних, поетичних і прозових творів, у десятках міст і сіл колишнього СРСР встановлено пам’ятники ліквідаторам, у Києві діє музей Чорнобиля. Розвивається такий вид екстремального туризму, як чорнобильське сталкерство.

24 серпня 1991 р., місто Київ.

Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук (нар. 1934; у 1970–1980-х рр. заввідділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, вів боротьбу з дисидентством та УГКЦ, голова Верховної Ради УРСР у 1990–1991 рр., у 1991–1994 рр. перший президент України, нардеп у 1990–1991 та 1994–2006 рр., у 2002–2006 рр. голова парламентської фракції СДПУ(о)); голова Ради міністрів УРСР Вітольд Фокін (нар. 1932; 1987 р. голова Держплану УРСР, голова Ради міністрів України в 1990–1992 рр.); заступник голови кабміну Костянтин Масик (нар. 1936; комсомольський і партійний функціонер, у 1986–1987 рр. інспектор ЦК КПРС, у 1981–1986, 1989–1991 рр. заступник голови Ради міністрів УРСР, 1992 р. віце-прем’єр України, в 1992–1997 рр. посол України у Фінляндії, нардеп); перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко (нар. 1936; з 1976 р. секретар Донецького обкому КПУ, в 1990–1991 рр. перший секретар ЦК КПУ, нардеп України в 1990–2000-х рр.). Слід відзначити також діяльність голови Народної ради (парламентської фракції з 125 націонал-демократів) Ігоря Юхновського (нар. 1925; фізик-теоретик, академік, з 1990 р. нардеп, у 1992–1993 рр. перший віце-прем’єр), його заступників Левка Лук’яненка (нар. 1928) та Дмитра Павличка (нар. 1929; видатний поет, перекладач, критик, громадський і політичний діяч, співорганізатор Народного Руху України, Демократичної партії України, голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка, посол до Словаччини і Польщі), члена Великої ради Руху В’ячеслава Чорновола (1937–1999).

Переговори з українськими діячами щодо визнання Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) вів заступник міністра оборони СРСР генерал Валентин Варенников (1923–2009; учасник Другої світової війни і низки локальних воєн, у 1984–1989 рр. перший заступник начальника генштабу збройних сил СРСР, у 1989–1991 рр. главком сухопутних сил СРСР, заступник міністра оборони, придушив виступ у Вільнюсі 1991 р., підтримав ДКНС, 1994 р. виправданий судом, у відставці, у 2000-х рр. громадський діяч комуністичної орієнтації, нардеп Росії від блоку «Родина»).

19 серпня 1991 р. з метою повернення суспільства до попередніх порядків було здійснено спробу державного заколоту. Його ініціатори (представники вищого державного керівництва СРСР) створили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який узяв до рук владу в країні замість начебто хворого президента СРСР М. Горбачова. ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід частини газет. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, на вулиці виведено війська.

Вранці того ж дня у Києві В. Варенников на чолі делегації військових від імені ДКНС ультимативно зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України надіслало на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук, не висловившись однозначно на переговорах із Варенниковим, у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя. Лоляльно до ДКНС поставилася переважна більшість компартійних осередків, преса, телебачення. Але ввечері 20 серпня Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридичної чинності на території УРСР. Зроблено це було під тиском новин з Москви та реакції опозиційних сил (Народної ради), котрі з самого початку зайняли принципову позицію. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна рада засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним. 19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти ДКНС відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Рішучий опір заколотникам з боку десятків тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, нерішучість немолодих ватажків ДКНС спричинили провал заколоту 22 серпня 1991 р.