Артем Чапай - Война на три буквы

Митинг закончился. Кто-то ищет свою камеру, отнятую то ли «самообороной», то ли байкерами, кто-то продолжает визгливо обсуждать геополитическую обстановку.

– Вы нам тут не нужны, понятно? – надрывается женщина. На ней шуба и парик. – Вас там на Майдане пичкали наркотиками, а вы и сюда добрались. Вот сколько вам заплатили?

По набережной двигаются люди с георгиевскими ленточками. Невольно сворачиваю на безлюдную тропинку, беспрестанно оглядываюсь, говорю тихо. В это время организатор митинга Антон пытается скрыться от агрессивно настроенных мотоциклов. Каково ему, коренному ялтинцу, бежать от иностранцев, считающих, что эта земля теперь принадлежит им?

До «референдума» еще два дня.

За набережной виднеется море. Только не ласковое оно какое-то. Не ялтинское.

Увидит ли оно этим летом туристов? Порадует ли кого-то?..

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

14 марта 2014

16 марта в присутствии значительного количества «зеленых человечков» (а по факту – российских солдат) в Крыму проходит не соответствующий международному законодательству референдум о выходе республики из состава Украины. «Референдум» официально бойкотирует сообщество крымских татар.

Официально заявлено, что за присоединение Крыма к России высказались 96,77 % голосовавших при явке 83,1 %.

18 марта Владимир Путин подписывает с премьер-министром республики Крым Сергеем Аксёновым, спикером новосозданного Государственного Совета Крыма Владимиром Константиновым и «народным мэром» Севастополя Алексеем Чалым договор о принятии Крыма в состав России. 21 марта, по российскому законодательству, этот договор вступил в силу.

Найочевидніші зміни Майдану після падіння режиму Януковича – зменшення підтримки ззовні та зниження середнього соціального рівня. Він тепер ближчий до середнього українського, ніж до середнього київського. Навколо немає черги з машин, які раніше підвозили шини та дрова.

– Мы тут сами по себе и сами от себя, – цю тезу обома мовами повторюють десятки людей.

Станом на середину березня на Майдані постійно живуть 2–3 тисячі людей. Близько тисячі активістів із різних сотень живуть у наметах. Кількасот – в Українському домі на Європейській площі. П’ятсот – у КМДА, але ці поступово залишають будівлю.

Також активісти залишаються в Жовтневому палаці, консерваторії, департаменті архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.

Окремий «філіал» Майдану – захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.

Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя – наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».

Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:

– Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!

Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.

– Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?

Здається, він і сам собі не дуже вірить – але про Крим кажуть багато майданівців.

Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:

– Ми недовольні.

– Бросьте пару гривен для охраны, – каже маленька жінка років тридцяти. – Или сигареты.

Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона – з Донеччини, він – із Херсонщини.

Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» – «Героям слава!»

На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.

– Эх, сюда бы еще картошки нанизать, – каже інший.

Той, що смажить сало, сміється.

Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік – збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.

– Вам что, переночевать негде? – запитала жінка, коли я засидівся.

– Человеку просто интересно, – каже жінці її хлопець, і до мене: – Вы извините ее.

– Да, я из Донецкой, – розповідає жінка. – Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.

Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.

– Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!

– Ты что? – шиплять на неї чоловіки. – Не подставляй нас!

– А чего они?

Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.

– Вы извините меня.

Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.

Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:

– Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.

Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет – знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.

Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.

Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді – будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програміст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету – вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.

Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує: