Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться?

Мовчить граф Адольф i загадково посмiхається, i заклопотано питає матiр, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiхається, дуже цiкавиться принц температурою.

Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики.

Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки – дивна, неймовiрна рiч! – туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi таємнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима таємнi постатi.

Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух.

Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала їх темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами.

I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вiкна, струшує будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрює жахом очi.

1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розтає, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови.

– Що це було?!

– Не знаємо.

– Це гармата?

– Нi, мабуть, вибух на складах маюну.

– Нi, гармата.

I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.

Раптом новий вибух пiдкидає напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах.

I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiтає скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик – Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiтається цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там є на тих площах?

I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в заїзди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi.

I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами:

"Громадяни!

Рiд людський перевертається в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнiм царем природи – люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релiгiю, власнiсть, громадянство, мистецтво, науку, працю – все, чим одрiзнялася людина вiд худоби. На руїнах колишньої великої цивiлiзацiї ми животiємо гiрше за первiсних дикунiв. Двi третини нашого життя проходить у тьмi. Будинки нашi позбавленi каналiзацiї, загидженi нечистотами. Вода, яку беремо з рiчки й каналiв, занечищена, заражена Нашi дiти, жiнки, батьки мруть тисячами вiд хороб, бо нема кому їм подати нi медичної, нi людської помочi. Трупи їхнi, закопанi на подвiр'ях, гниють i ще гiрше затруюють повiтря.

Хутко звiрi розмножаться й почнуть дерти й убивати нас i дiтей наших Рештки старої культури заваляться, мiста роз-сипляться в руїни, люди перейдуть у лiси й печери. Настане смерть усьому людському. I це все є наслiдок згубної Сонячної машини Ми повiрили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман i самообман.

Ми, "Друзi Ладу", кличемо всiх, хто ще зберiг у собi людську душу, до рiшучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до вiдновлення Ладу, Працi й Закону!

Кожний громадянин Берлiна повинен завтра рано добровiльно з'явитися до будинку райхстагу для реєстрацiї. Насамперед закликаємо всiх залiзничникiв, машинiстiв, iнженерiв, технiкiв. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом i тьмою. А для цього потрiбне вугiлля. А вугiлля мусимо привезти. Перша праця всiх "Друзiв Ладу" буде в постачаннi до Берлiна запасiв вугiлля, потрiбного для доведення до людського стану мiста й наших мешкань.

Далi мусять оджити фабрики, майстернi, всякi установи нормального життя.

Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки вiдновиться порядок, нормальний лад i людськi засоби годування. Пiсля того вона навiки повинна бути знищена.

Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровiльно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущi, якою починає покривати нашi душi Сонячна машина, то в iнтересах ваших, наших i всього людського роду будемо змушенi силою розбити її.

Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, "Друзi Ладу", будемо розстрiлювати всiх, кого знайдемо в помешканнi, виключаючи дiтей до п'ятнадцяти рокiв, старих пiсля п'ятдесяти рокiв i хорих.

Заявляємоколи населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсiм Краще хай так загине рiд людський, нiж має загинути так ганебно, як це буде вiд Сонячної машини. Коли ж навiть розстрiли в помешканнях нiчого не вдiють, ми будемо бомбардувати Берлiн i знищимо його в огнi.

Ми волiємо висадити маюном у повiтря весь Берлiн, нiж дати йому задушитися у смородi.

Попереджаємо, всi шляхи з Берлiна зайнятi батальйонами "Друзiв Ладу". Всiх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берлiна, будемо вбивати на мiсцi. Вiд завтрашнього ранку всякни рух у напрямi вiд центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.