Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Трудо! Що з вами?!

Пухнатi смужки вiй ворушаться, розсуваються в темно-золотi щiлинки, голова вiдступає вiд колонки й дивиться на навислi пасма блаженно-неймовiрним поглядом.

Максову голову вiд цього погляду пiдхоплює буйним вихором од землi.

– Трудо! Правда?!

I вона, така тяжка на розумiння, розумiє мовчки, здивовано, щасливо розумiє. Сiра блiдiсть спалахує густим темним смуглявим рум'янцем. Молитовне пiдведенi очi промiняться винуватим, зляканим народженим щастям. Пришерхлi вишневi уста солодко-боязко чекають, забуваючи прошепотiти:

– Правда.

Ассiрiйська за.патлачена голова навiть не озирається, щоб шугнути в розкритi, пришерхлi уста.

А нареченi в бiлих, рожевих намiтках млосно стоять, оточенi дзижчанням, гудом, шепотом пильних крилатих крихiтних дружок, що прибирають їх до вiнця. Покiрнi, безвольнi ручки злегка впираються в груди Макса й вiдпихають. I владнi, сильнi руки моментально покiрно вiдриваються, патлата голова пiдводиться й одмахує пасма на потилицю.

Боже, як повно, як ясно, як святочно в саду! Яким рожево-бiлим щастям сяє сад. До чого рiдно, зворушливо гудуть лох-матi працiвницi!

– Трудо! Моментально страшну агiтацiю! Мобiлiзувати комуну. Розшукати весь Iнарак. За чуба, за барки їх. Кулаками по головi! Трудо! Ну, а лицар же, а лицар, ради бога?

Труда прикладає зверхнi боки руки до лиць, в одну мить нагрiваючи руку. А очi вже не неймовiрно, вже не злякано, а вже буйно, розгонисте смiються вгору. Лицар?! Господи! Який лицар?! Чорно-срiбний! Бiдний Душнерчик, милий, любий Душнерчик?! При чому ж тут вiн?

– При тому, що.. що ви ж не хочете розривати договору з ним?

Договiр? Ху, господи, як страшно горить лице й уся голова. Договiр? Ну, який же може бути договiр, коли так на-вiсно, п'яно, коли так страшно, незрозумiле горить лице? Душнерчик мусить просто повернути слово. I все. Ах, та що там Душнер, договiр, слова!

– Ну, а… а… та дама, що…

– А про ту даму потiм! Тепер же… Де черевичок?

Боже, де ж, справдi, черевичок. Де бiдний, самотнiй, забутий, дорогий сват?

Вiн лежить пiд лавою, мовчки кричачи широко роззявленим чорним, беззубим, без'язиким ротом.

I знову прикипають уста до нiжно-гладенького холоднуватого шовку, знову покiрно, непритомно млiє нiжка, знову радiсно й задерикувато показує тiлесно-рожевого язика заспокоєний черевичок.

В кiнцi алеї з'являється висока чернеча постать iз буйно-червоною головою. Бiдна-бiдна зажурена наречена!

– Трудо, ми зараз же йдемо до комуни! Правда?

– Ну, розумiється! Ходiмо! Швидше!

Макс нахиляється до вуха з синьою сережкою й тихо-тихо шелестить:

– I я переходжу жити до комуни. Правда.

Смуглявiсть раптом заливається густим темним рум'янцем, i бронзовi очi скоса, щасливо й соромливо цiлують нахилене ассiрiйське, таке чудне, нiжно-хиже лице. Волосата рука з не-застебнутим рукавом сильно пiдхоплює пiд лiкоть, стискає його до болю, i обох пiдхоплює вихор буйної нетерплячки. Моментально до комуни!

А чернеча постать помалу, рiвно, непричетне посувається назустрiч. I вiнчальна шамотня саду, i закучерявленi хмарини в свiжiй зеленкуватiй блакитi, i тихесенькi вибухи розквiтлих бруньок – i все їй байдуже. Так само суворо, тихо й непричетно вона могла б рухатись i серед сiрої хмарної холодної пустелi. I що їй до двох розчучверених, розкудовчених щастям чорно-синiх, схилених одна до одної голiв. Принцеса Елiза нудьгувато, байдуже дивиться крiзь них у порожнечу, високо несучи червону голову.

– Добридень, Елiзо! Чудовий день. Правда?

Зеленi стомленi очi на мент спиняються в бризкаючих бронзовим золотим щастям очах, швидко перекидаються на ассiрiйське лице й одвертаються.

– Добридень, Трудо!

Труда б з охотою зупинилась, роз'яснила б цiй бiдненькiй, милiй трупоїдцi, що за чудесний, надзвичайний сьогоднi день, але немає часу – треба моментально бiгти до комуни. Треба забiгти до Рудi, до надзвичайного, чудесного Рудi, забрати всi речi Макса й перевезти їх на двоколесi до комуни, бо Макс од цiєї ночi ночуватиме вже там, бо вiд цiєї ночi… Труда на мент зупиняється – чогось голова закрутилась. А рука так владно, так блаженно-цупко стискає лiкоть.

– Що, Трудо?

– Нiчого, нiчого… Вже пройшло. Швидше, швидше.

I вихор несе далi, швидше, нетерплячiше.

– Рудi! Ур-ра! Згода! Ви бачите? Рудi, прекрасний, любий, через два тижнi буде вугiль, свiтло, вода, життя, щастя! Не вiрите? Не вiрите?

Ну, як же не вiрити, коли це щастя так явио, так щедро, таким бурним фонтаном б'є з очей, зубiв, з голосiв, з розпатланих кучерiв. Як же не вiрити, коли Рудi сам починає свiтитися ним, як шибка вiд сонця. Ну, розумiється, буде i вугiль, i свiтло, i вода. От тiльки забрати й перевезти речi Макса до комуни. Це найперша умова. А потiм розробити в усiх деталях намiчений план i повести страшенну агiтацiю. О, тодi!..

Але, коли нарештi грюкає хвiртка за навантаженим речами Макса двоколесом, шибка перестає вiдбивати сонце й сумно сiрiє. Сад вiнчально-клопiтливо гуде, а в алеї в любовнiй тузi ходить чернеча постать. Похиливши голову, стараючись не дивитись у той бiк, доктор Рудольф помалу шкаадибає до самотньої, зовсiм спорожнiлої тепер лабораторiї.

"Високоповажана й Дорога Кузино!

Нарештi з великою радiстю можу сповiстити Вас, що справа iнтервенцiї остаточно й позитивно вирiшена. Союз Схiдних Держав твердо переконався, що без оздоровлення Заходу не може бути здоров'я й на Сходi. Не може одна половина планети жити iзольовано вiд другої й вiчно тримати кордони пiд такою напруженою охороною. Крiм того, економiчнi мотиви штовхають до цього. А так само те мiркування, що тепер, коли Захiд у руїнi, вiл не може бути нi полiтичне, нi економiчно страшяий для Сходу, навпаки, на довший час вiн буде колонiєю Сходу й ринком для збуту його товарiв. Усi цi причини з неминучiстю приневолюють наших великодушних сусiдiв до рiшучої акцiї в справi оздоровлення хорої половини землi.

Розпочнеться вона в найближчому часi. Поспiшнiсть конче потрiбна, бо в пiвденних частинах Європи й Америки стали помiтнi зачатки вiдновлення органiзацiї. Це загрожує тим, що сонцеїсти будуть намагатися робити опiр iнтервенцiї. Розумiється, цi намагання не страшнi для Сходу, але страшнi для наших країн, бо викличуть зайвi жертви.

Через iиждень повiтряна армiя Сходу з'явигься над Нiмеччиною. Я даю наказ нашiй органiзацiї енергiйно взятися за нищення всiх складiв зброї й засобiв оборони. Так само звертаюся до Вас iз проханням своїм високим авторитетом пiдсилити мiй наказ. Одначе найпоштивiше звертаю Вашу увагу на те, що нищення повинно вiдбуватися якомога непомiтнiше, щоб не викликати анi найменшого пiдозрiння й нашорошеностi сонцеїстiв.

Ще раз попереджаю, що бiдна наша батькiвщина, як i вся Європа та Америка (а також i Австралiя, що не перемогла-таки хороби), повинна бути готова до тяжких i страшних жертв. Ми припускаємо, що половина населення цих частин землi загине вiд дезинфекцiї. Операцiя буде провадитися рiшуче, залiзно, безмилосердно. Деякi заходи будуть, може, здаватися занадто жорстокими, але хороба така страшна й сильна, що лагiдними засобами її не побороти.