Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– А ти б, чоловiче, знаєш що. менше б зуби вискаляв. Люди хороше дiло задумують, а ви тут…

– О, маєш! Ще один переповнений молоком!

– Та вже краще бути переповненим молоком, нiж дурiстю.

– Ого! Та воно ще лається. А по мордi не хочеш?

– Та ну, годi вам! Це ж жарт…

– Розумiється, хороше дiло, хто ж…

На бородатi, зачучверенi голови налiтає загiн молодi, як зграйка ластiвок на старi, чорнi, кострубатi iпнi. Зелено-золотi прапорцi, золотий блиск очей, щебет голосiв, ляскiт труб, закотистий смiх, безладний спiв заливають, закривають старi пнi змивають їх i волочать у бурному потоцi за собою.

I цiлий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалiя молодостi, спiву, смiху, танцiв i зелено-золотих прапорiв. Вiтер обома руками хапає з землi людську радiсть, перекидається нею, бризкає в розчиненi вiкна, п'янить, чучверить голови, посмiшки, душi.

I цiлий день п'яно й щасливо посмiхається Велика Матiр до розчучверених дiтей.

Принцеса Елiза явно хора. Вона совiсно виконує свої обов'язки, вона з усiєї сили стоїть бiля iпечi, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кiмнати, але всiм вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захорiти. погане годування, постiйна дрiбна робота й постiйна туга за коханим.

I графиня, i панi Штор, i старий граф i по черзi, i всi разом умовляють її, просять, вимагають не робити нiчого? Але принцеса тiльки мовчки повiльно крутить головою – вона зовсiм не хора, вона почуває себе цiлком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов'язку.

Одначе, коли вона не стоїть бiля печi, не миє посуду й не прибирає кiмнат, тодi вона лежить на канапi лицем догори, заплющивши очi, i не рухається.

I можете собi уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елiзою, щоб узяти її разом iз собою на експедицiю по вугiлля. органiзовану Вiльною Спiлкою Творчої Працi. Не бiльше й не менше, як на експедицiю по вугiлля. I то з ласки, з особливої протекцiї Страховища. Та чого ради принцесi?! А того, що це її розважить, навчить i вилiкує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, блiде, з гострим овалом i моторошно загостреним блiдим-блiдим кiнчиком носа лице Елiзи, то воно само з жалем згоджується, що до "переповнених молоком" принцесу зарахувати не можна й по вугiлля їхати, мабуть, справдi не слiд. А страшенно шкода: надзвичайно цiкавий потяг – усе молодь, майже все закоханi парочки, всi вагони уквiтчано вiнками, зеленим гiллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навiть рацiї далi записувати. З усiх кiнцiв радiусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бiдненька Елiза не може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрi, на вулицях, на площах. Музика, спiви, танцi, обiйми. Люди сп'янiли. Кожне в страшенному захватi, наче були люди в страшнiй облозi, але ворог одступив – i всiх охопила несамовита п'янiсть визволення. I яка в усiх надзвичайна ввiчливiсть тепер, попередли-вiсть, галантнiсть. Ах, надзвичайно шкода, що з бiдною Елiзою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця iдiотська хорiсть. Коли б Елiза поїхала, вона напевно тепер повiрила б в Сонячну машину.

Принцеса Елiза дивиться в стелю й чує чи не чує – невiдомо Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-блiде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, i Елiза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугiльної експедицiї, неодмiнно заїхати до неї.

– О, неодмiнно! Обов'язково! I Рудi привезу!

– Ну, йому не цiкаво. Та й менi не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самi приїжджайте, без нiгого. Я вас люблю, Трудо. Пiсля того вечора. Пам'ятаєте?

О, ще б Труда не пам'ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба iпоспiшати. На неї в авто чекають Макс i чорно-срiбний лицар.

Принцеса мляво Дивується:

– I чорно-срiбний лицар? З Максом?

Ну, звичайно, з Максом! А чому б нi? О, вони в неї нiчого, не сваряться так, як iншi, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришiв, Тiле й Шпiндлер (колишнi iнаракiстиi). Правда, бiдний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Елiза нiчого не розумiє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугiльної експедицiї, вона все-все розповiсть Елiзi. Надзвитайно цiкаво й гарно. I взагалi така маса скрiзь цiкавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловiки Ну, от просто два собi чоловiки й бiльше нiчого. I не соромляться, не ховаються, живуть усi разом, мирно, весело, гарно. I, навпаки, в одного маляра – двi жiнки теж разом живуть, теж не ховаються, тiльки, здається, жiяки сваряться. Але, розумiється, Душнер, чорно-срiбний лицар, зовсiм тепер не чоловiк. О, як можна? Хiба, маючи Макса, можна навiть подумати про когось iншого?!

– Уй, я ж засидiлась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елiзо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсiм були здоровi, як ми вернемось. Добре?

Елiза пiсля цього вiзиту не встає навiть на обiд.

У домi тепер тихо i вдень, i вночi – всi горiшнi виїхали по вугiлля. Тiльки дiти технiка вранцi, поки вийдуть iз матiр'ю до лiсу, трохи гомонять.

Тиша й чекання залягли у цiлому мiстi.

Немає вже недавнiх спiвiв, танцiв, смiху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок i мiтингiв – нi танцювати, нi сперечатись нема бiльше чого, треба тiльки чекати.

Навiть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрiбними, нудними баб'ячими сльозами.

А принцеса Елiза у вiльнi хвилини вже не лежить у себе на канапi, а чудно, непокiйно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь i нетерпляче виглядає його. Тiльки ж, здається, нiякої звiстки вiд принца Георга й досi не мала, i так само невiдомо ї!й, чи живий ще вiн. А в рухах, у всiй постатi, на лицi часом така виразна, нестерпна тоскнiсть, така боляча нетерплячка, що графинi не раз хочеться пiдiйти й заспокоїти бiдненьку як-небудь.

Та чим же ти її заспокоїш?

А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетiлий орел. Цiлком серйозно шукає очима по небу!

Бiдна-бiдна дiвчина!

Стук, грюк, тупiт, шаркiт, галас, регiт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.

Це горiшнi повернулись iз вугiльної експедицiї. Гей, перевiряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутiть – вода затопить дiм! Гей, малярi, де гiтара?

А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетiв. А принцеса Елiза все ходить i ходить по кiмнатi, поглядаючи у вiкно. Коли цi повернулися, то, значить, повернулись i тi. Та вже й горiшнi лозатихали – мабуть, у сад пiшли чи полягали вiд утоми, а Труди все нема.

Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вiкна прожогом пролiтає сiра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Елiза прикладає руки до лиця и жде.