Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Я гадаю, що нiяких привiлеїв не повинно бути. I коли так треба, то всi повиннi… без винятку. А то ми не смiєм iнших агiтувати.

Вона сердито, гнiвно нахмурює брови, хоче ще щось сказати, але густо червонiє й сiдає на мiсце.

– Але стривайте, панове! Ця пропозицiя вже прийнята, чи що?!

Всiм стає дивно, але й ясно, що дiйсно вже прийнята. Вже пiсля Максового гнiвного болю немає нiяких посмiшок. А пiсля Трудиних скривлених, стиснутих за горло слiв нема зовсiм нiяких усмiшок. Нiякому смiховi, нiякiй нiяковостi й уникливостi нема тепер мiсця Треба просто одверто дивитися в очi собi i "Тiням Минулого".

– Просимо на голосування пропозицiю пана Мертенса!

– Дебати, дебати!

– Годi дебатiв! Нема часу! Нас усiх серед дебатiв заарештують!

– Голосувати пропозицiю Мертенса.

– I резолюцiю Рудольфа Штора! Швидше!

– Разом обидвi!

– Окремо!

– Разом!

Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала, Макса вже нема бiля Труди – вже вiддано її, вже Макс стоїть оддалiк i кусає нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же-за що?!

– Панове, хто проти резолюцiї пана Мертенса, прошу пiдняти руку.

Нерiшуче й слабо, рiшуче й злiсно пiдносяться рiденькi пеньки над головами.

– Хто за?

Рiшуче, хмарно i з посвятою – цiлий лiс рук.

– Прийнято. Хто за мою пропозицiю?

Той самий рiшучий i ще густiший лiс.

– Панове! Обидвi резолюцiї прийнято. Члени Вiльної Спiлки розходяться Члени Найвищої Ради переходять на друге мiсце для виготовлення оголошення до населення й обговорення конкретних заходiв щодо дальшого. Засiдання зачинене.

Гуде стриманим гудом маса голiв, поспiшно виливаючись iз зали. А Труда все ловить очима спину Макса! Господи! Зовсiм не така вже й страшна резолюцiя. Не конче, дiйсно ж, усi жiнки мусять брати участь i не конче ж усiм бути коханками солдатiв Аби тiльки ласка, жiноча увага, навiть трохи кокетування Аби тiльки прочистити шлях до Сонячної машини. Як же Макс цього не розумiє? За вiщо ж до неї така дивна раптова холоднiсть, ворожiсть?!

Забутий, самотнiй чорно-срiбний лицар стоїть бiля стiнки й тихим усмiхом проводжає бронзовi, широкi, непорозумiлоблагальнi очi. Бiдна, смуглява дитинко, ти вже принесла в жертву твiй цвiт кохання. Вже на вiвтарi геройства лежить заколота твоя любовна радiсть. Але боги героїзму такi самi мудро безсилi там, де дiє необхiднiсть, як i всi iншi боги.

I бiднi всi ви, дiти обох полiв, бородатi й безбородi: iз де сятка "єдиних виходiв" ви вибрали той, який припадає остан нiм. Але хоч який би ви прийняли, вiн усе буде так само безнадiйно невдалий там, де нiякого виходу не може бути. Корiння тисяч рокiв не вирвати за мiсяцi. Не армiя Сходу при летiла, а тисячолiттями закорiнена закономiрнiсть. I не спинить її дiї нi театральними святами, нi вимахами кулакiв, нi герой ством смуглявих дитинчат. Одчай i страх дiйсно, видно, поганi порадники, коли навiть таку тверезу голову, як Мертенса, сп'янили на такий дитячий "єдиний вихiд"

Чорно-срiбний лицар не спiшить за юрбою бородатих i безбородих дiтей, не бере участi нi у вимахах кулакiв, нi в пiднесеному готуваннi до любовностi. I пiднесенiсть, i понурiсть – це явнi ознаки того, що самi пiднесенi й понурi почувають цiлковиту безнадiйнiсть. Для чого ускладняти її даремними корчами? Мудрiсть не товаришує з одчаєм та пристрастями.

I, коли весь будинок спорожнюється до останньої людини, чорно-срiбний лицар зачиняє всi дверi, бере щiтку i, не хапаючись, починає пiдмiтати забрудненi, засмiченi хати. Тепер вiн житиме тут сам – це перший вияв закономiрностi. А потiм, хто знає, чи не вернеться й смуглява дитинка в ту затоку, до якої її вже раз прибили хвилi геройства.

А коли на вулицi раптом чується з обох бокiв прожогливий гуркiт автомобiлiв, коли розчиняються дверi на ганок i до холу з револьверами в руках швидко й напружено увiходять люди в чуднiй вiйськовiй формi з темними чудними обличчями, колишнiй фабрикант Душнер спокiйно i ввiчливо вклоняється їм, не випускаючи щiтки з рук.

Поперед вiйськових чорнолицих людей двоє добродiїв у цивiльному одязi з європейськими обличчями. Але всi обличчя вражено й неймовiрно озираються: порожнеча, нi душi, крiм тихого чоловiка iз щiткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привiтними очима.

– Тут збори Вiльної Спiлки?

Чоловiк iз густими бровами делiкатно поправляє: тут були збори, але вони з пiвгодини, як розiйшлися.

– Куди?

Цього чоловiк не знає Вiн сам – колишнiй власник цiєї вiлли, яку захопили чужi люди.

Цивiльний i вiйськовий не вiрять, не хочуть, не можуть вiрчти йому – кидаються по всiх хатах, унизу, вгорi, навiть у льохи зазирають – анi душi.

Грюкнувши дверима, люто загуркотiвши автами, вiйськовi люди зникають.

I насiає ще бiльша, ще певнiша i мудро-сумна тиша-нiчого, закономiрнiсть усе знайде.

Принцеса Елiза нiкуди з дому не виходить. Але все, що дiється в цi чуднi, божввiльнi днi за мурами його, вiдомо їй якнайдетальнiше їй не треба заглядати нi на фабрики, нi до бюро, нi до магазинiв – досить тiльки дивитись у тi обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах їй видно все так само, як i в дiйсностi Видно з усiх бокiв, з усiх точок.

От дзеркало Ганса Штора, батька того й рiвночасно її найпоштивiшого л ь о к а я, що витерти поту з лиця не смiє в її присутностi. Воно вiдблискує гордощами й поважним, певним, непохитним трiумфом. Вiчний Порядок на колiсницi Закону в'їжджає в царство часового хаосу. Грiшники й злочинцi обмивають запорошений звiром образ божий. Самi охоче вiльно зносять диявольськi стекла. Весело, дружно повертаються на свої мiсця, займаючи щаблi iєрархiї згiдно з передустановленим Порядком Нiде нiяких протестiв, опорiв, сутичок.

Але от важке, насмiшкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вiчної iєрархiї, старого графа Воно скептично ворушить кущами брiв i вусiв, вибачливо б'є по плечу величну певнiсть Ганса Штора й плескає хитрощi грiшникiв та злочинцiв. Розумно. Мудро. Генiально. Тактика великого стратега: ану, нехай противник стрiляє без прицiлу. Нема куди бити. Нема за що. А ворог тим часом б'є. Щодня з усiх своїх гармат лупить армiю. Без маюну, без смертельного промiння, без новiтньої технiки, а б'є смертельно.

Але пiдсувається дзеркало сина старого графа – i свiтло перекривляється в iнший бiк. Син вибачливо хльоскає по плечу насмiшкуватiсть батька i м'яко подає звiдомлення її свїглостi Дезинфекцiя стає на добрий грунт, цiлком на добрий.

Майже щовечора перед графським будинком тихо зупиняється авто, i принц Георг непомiтно пiд охороною графа Адольфа входить до покоїв принцеси, де 'всi вiкна щiльно позапинанi портьєрами. Принц Георг багато не розповiдає, але те, що вiн певно й твердо притискає до уст руку Елiзи, що тримає її довше, нiж слiд, каже бiльше за всякi розповiдання. Але принцеса Елiза й на це нiчого не каже.