Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Принцеса Елiза якийсь мент сидить непорушне, примружено дивлячись у далеку-далеку далечiнь. I вмить рвучко пiдводиться.

– Ну, добре! Їдьмо!

– Браво, Елiзо! Оце по-нашому!

Труда вiд дому з усiєї сили жене свого "понi", малесеньке, чепурненьке авто (колишнiй подарунок чорно-срiбного лицаря) – хто знає, чи не роздумає собi ця свiтлiсть. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя своє, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов кається вже, що поїхала? Боїться за свою королiвську гiднiсть?

– Ну, де ж чорти, Елiзо? Га?

Небо над Берлiном для холодку запнуте легеньким сiрим серпанком. Передвечiрнє сонце жмуриться крiзь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартовi лiтаки.

Задума, серпанок тишi й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвiнкий дитячий щебет у скверику; журний клекiт рояля; закотистий заразливий смiх iз високих вiкон.

Елiза не вiдповiдає. Ага, це – аристократичний квартал. Тут чортiв не може бути. От там, у центрi, у торгових i промислових ковбанях, от там вони!

Труда торкає понi, – i камiнчики, гiллячки, кинутий папiр починають швидко цокати пiд жвавими колесами. Вже частiше та частiше миготять суцiльнi смуги вивiсок; на тротуарах народу бiльше; за столиками ресторанiв сидить весела смiхотлива публiка Туди й сюди iз шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напiвпорожнi трамваї. Серед цивiльного рiзнокольорового одягу то тут, то там – цитриново-жовтi й блакитно-бiлi вiйськовi френчi. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадовi, шафрановi, густо-чорнi i синювато-смуглявi обличчя. От група рiзнокольорових пик стоїть якраз на розi. Труда привiтно, весело махає їм рукою. Шоколаднi лиця блискають баньками, зубами й радiсно вiтають по-вiйськовому.

Принцеса Елiза кидає скоса очi на лукавий смуглявий профiль iз притупленим кiнчиком носа.

– Ви думаєте, Елiзо, це мої "клiєнти"? Абсолютно нi. Я їх зовсiм не знаю. Але кожна сонцеїстка повинна вiтатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша свiтлосте.

Понi розмашистим гоном завертає в iншу вулицю. Тут iще люднiше. Дверi магазинiв широко розчиненi, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публiку досередини. Публiка галантно вклоняється! А зсередини стрибками вибухає загониста, гунява, пiдмиваюча музчка, i видно парочки в безжурному танцi.

I тут так само шоколаднi й шафрановi лиця в бiлих i жовтих френчах. I так само блискають баньками й зубами привiтнi, простi, веселi.

Але її трупоїдська свiтлiсть сидить у свойому лубку, i все це не має для неї "сутнього значення".

От крадькома за жiнкою пiрнає у ворота дрiбно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата "визвольної" армiї. Елiза, розумiється, бачить це своїми власними очима, бачить удень, що дiється майже на очах всiх. А що ж то дiється вечорами?

– Ви знаєте, Елiзо, яка маса дезертирiв у вашiй армiї? Нi? Спитайте Сукурамi або принца Георга. А було б iще бiльше, коли б не ми! Так, так, панi добродiйко, ми, сонцеїсти, рятуємо вашу армiю! Ми весь час умовляємо не кидати армiї, не дезертирувати.

Ах, от фабрика. Показати б її свiтлостi, що це за весела промисловiсть настала – так хiба ж це має для неї сутнє значення?

– В кожному разi, Елiзо, щось нiяких чортiв не видно? Га?

Елiза так само загадково "лубково" мовчить. Мовчить, але зеленi скупченi очi уважно ходять по обох боках вулицi. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як вiдновлено "цивiл'зацiю"! А яка грiзна охорона Порядку! А який гарячковий рух i праця установ i пiдприємств! Майже кожна з музикою й танцями. I якi щасливi фiзiономiї в цивiлiзованих пiдданих його величностi!

– Весело? Правда, Елiзо? А яка панiка була першi днi окупацiї Пам'ятаєте?

Принцеса Елiза, не повертаючи голови, гостро кидає.

– Пiсля веселостi iпанiка буває ще страшнiша.

– Можливо Тiльки ми не почуваємо потреби таких змiн. Нам i так добре.

Її свiтлiсть зводять мовчати. Бiдна Елiзонька, вона потiшає себе загрозами Але до якої ж мiри впертiсть! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потiшать свої "стовпи вiрностi".

Авто звертає, нахиляє Труду на Елiзу, пiдпливає до високих залiзно-граткованих ворiт i зупиняється. Труда нахиляється, довбається руками пiд стерном i пiдводиться з чимсь блискучим у руцi.

– Тепер можна злiзати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елiзо. В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне мiсце для салону. Ви не соромтесь, Елiзо, колись у цьому крихiтному палацику Iрма приймала всяких королiв. I не бiйтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, нiхто нас не побачить.

Але для бiльшої непомiтностi Труда, вiдмикаючи дверi, прикушує губу й навшпиньках iз прикушеною губою, озираючись на Елiзу й балансуючи руками, швиденько переходить хол. Бiльшої готовностi з її боку зберегти тайну вимагати неможливо.

В маленькому салонi вона так само таємно, з прикушеною губою зашморгує портьєри на вiкнах i замикає на ключ широкi склянi дверi до великого салону. От тепер приємна затишна пiвтьма, нiчого з салону сюди не видно. Ну, тiльки поставити сюди бiля дверей фотель, вiдхилити трохи портьєру – можна бачити весь великий салон. I спокiйно собi сидiти – сюди нiхто не може увiйти. Ах, так! Познайомити ж Елiзу з Iрмою!

Елiза й через хол iде рiвно, не поспiшаючи й не колихаючись навшпиньках. I тут спокiйно, мовчки пiдсуває фотель до дверей i сiдає.

Коли Труда зникає, гомiн з салону стає чутнiший. Принцеса Елiза обережно вiдхиляє портьєру й дивиться. Багато зеленi, латате листя, колони, блиск люстр, косий широкий промiнь сонця на однiй стiнi. Голi плечi й руки жiнок, кудлата шевелюра негра з фiалковими губами, спини вiйськових френчiв, знову жiночi оголенi шиї, руки. (I нiяких же цивiльних немає!) Надзвичайно бiлi зуби на темному фонi; труситься бiлявий локон од смiху. Два жiночi профiлi весело, завзято дзьобають високого гарного чоловiка у вiйськовому одязi, наступають, вимагають. Вiн з якоюсь тихою величнiстю обороняється, всi троє раптом озираються – Труда. Мило, по-хлоп'ячому подає всiм руку, пiдхоплює пiд руку один iз профiлiв i одводить убiк, а сама все озирається по залi, шукаючи очима. Мабуть, свого Макса. Дама – очевидно, Iрма.

Принцеса Елiза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало свiтла в кiмнатi. Треба стати ближче до вiкна, до смуги свiтла з-помiж портьєр.

Дiйсно, Труда й Iрма зразу попадають у цю смугу. Iрма ж трошки набiк голову вiдхиляє, щоб ухилитись од свiтла й бачити принцесу. А очi, справдi, двi кришталевi тарiлi, як казала Труда, величезнi, срiбно-сiрi, стрiлчасто-блискучi. I чистi-чистi, як вишлiфуваний кришталь.

Вона надзвичайно рада такiй несподiванiй гостi. Вона була б iще щасливiша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти її свiтлiсть, але вона цiлком розумiє бажання принцеси й сподiвається, що iншим разом вони будуть бачитися в iншiи обстановi.