Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить, справдi, незграбний апарат.

Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стiну – i стiна вiд натуги стримати смiх червонiє. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати. Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом i щастям обличчя.

– Цей апарат, дорогi мої панове, є визволення людини вiд теперiшнiх способiв годування! Людина перестає бути м'ясоїдною твариною. Кiнець! М'ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви ждете, розумiється, доказiв, пояснення? Маєте рацiю, маєте. Легко сказати – рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу.

Але п'янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор Рудольф викладає iдею вiдкриття.

Вiн бився над цiєю iдеєю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це – саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це – новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн має здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергiєю людини, перетворю ється в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну енергiю.

Доктор Рудольф швиденько бiжить за пальми й зараз же вибiгає звiдти з тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса.

– Сонячний хлiб!

I доктор Рудольф iз трiумфом простягає наперед тарiлку. Шиї витягаються, очi неймовiрно, з острахом, iз цiкавiстю розглядають зелену масу, що переливається червоняво-фiалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця iспанської мушки.

– Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не їв за цi днi. Нi рiсочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, здається, можу дерева з корiннями виривати.

Зеленi очi широко дивляться то на "хлiб", то на сяйне, зчервонiле, мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти.

– Це… неймовiрно! Це щось…

– Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але – це факт, це – реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це – оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на тарiлцi.

Граф Адольф пiдводиться й м'якими кроками пiдкрадається до "хлiба". Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову масу.

Графиня злякано, схвильовало нахиляється до принцеси й щось їй шепоче. Але принцеса Елiза, не чуючи її, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки. Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi крапочки поту. Доктор Рудольф простягає до неї тарiлку, i очi його знову зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима.

Сонячний хлiб таємно переливається фiалково-золотнстими блисками. Вiд нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат.

– Вiн пахне?

– О, чудово! Сонцем! Ви знаєте запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите?

I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси. Вона злегка схиляється й нюхає. Граф Адольф також просуває свiй м'який навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний дух випромiнюється вiд тарiлки.

– Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно.

Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без сухої погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна, зворушлива дитячiсть.

– Але як же цей хлiб.. як же ви його… робите?

О, прекрасна: вона хотiла сказати "печете"?

Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапає чорний апарат i починає демонструвати принцесi весь процес "печiння" сонячного хлiба. В лабораторiї вже бiльше нiкого нема – тiльки вiн, чорний апарат i принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але реальне, живе, близьке-близьке є тiльки порожевiле, захоплене дитяче обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по дитячому злегка розкритими устами.

Сонячний хлiб "печеться" дуже просто, зовсiм просто. Береться собi рослина, вкладається в апарат у саму середину. А всерединi, от принцеса може сама бачити, є валок iз зубцями. Гой валок iз зубцями має знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями починає розтирати рослину. В той же час апарат наставляється так, щоб сонячнi променi падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з гелiонiтом. Гелiонiт має здатнiсть, як сказано, у надзвичайнiй мiрi скупчувати сонячну енергiю й певним способом переробляти її. Iз скла ця скупчена й перероблена енергiя попадає в апарат на рослину, вбирається нею й знову проходить певний процес.

Тут доктор Рудольф спиняється. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице!

Але цей процес має одну дуже цiкаву рису. Надзвичайно цiкаву! Рослина, сонячна енергiя тiльки тодi можуть стати сонячним хлiбом, як вони увiйдуть у контакт з енергiєю тої людини, яка робить той хлiб Це вiдкриття прийшло докторовi Рудольфовi цiлком випадково Експеримент довго не давав нiяких позитивних результатiв. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у iнiв, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, вiн майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Вiд вертiння корби, вiд руху й сонця було страшенно душно, i з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кiлька крапель поту. I, на диво, моментально маса в тих мiсцях набрала iншого кольору й запаху. Тодi доктор Рудольф умисно вже майже цiлком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком iз розтертою й налиплою на нього масою й щоб iз лиця падав на неї пiт. Коли вiн вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлiбом, фiалково-золотистим, чого ранiш добитися було неможливо.

– Як це надзвичайно! Боже, як це… I ви вже вiсiм днiв тiльки цим хлiбом живете?

– Тiльки ним! I нiякого iншого не хочу, не можу хотiти. Менi гидко думати про м'ясо, мене нудить од одної уяви цiєї… отрути.

– А вiн на смак.. добрий?

– Я нiчого кращого в життi нiколи не їв. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це своє вiдкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак цього хлiба, я не знаходжу нiяких аналогiчних почувань од людської їжi.

– Менi страшенно хочеться спробувати! Можна менi взяти шматочок?