Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

I зеленi очi так благальне, так вiддано, так нiжно дивляться в голi, мокросяйнi, одвертi, сiрi очi. В лабораторiї нiкого нема, крiм цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають їх якiсь тiнi, вражено розглядають апарат, хлiб, схвильовано питають щось i дiстають навiть одповiдь, але живуть тiльки двi пари очей.

Спробувати? О господи, звичайно, можна спробувати, але тут. але тут доктор Рудольф боїться, може виявитися знов одна цiкава прикмета цього хлiба. Здається, той хлiб, який зроблений одною людиною, не може бути вжитий другою. Так йому здається на пiдставi певних мiркувань. В кожному разi, коли може бути вжитий, то тiльки органiчно спорiдненим органiзмом. Наприклад, мати, батько можуть уживати хлiб, зроблений сином, i навпаки.Але чужий органiзм, здається, нi. Так принаймнi кажуть деякi данi. Але спробувати, розумiється, можна I коли її свiтлiсть бажають…

Її свiтлiсть бажають. А головне, її свiтлiсть зовсiм не гидують, що цей хлiб зроблений iз потом його лиця.

Одначе доктор Рудольф знаходить серед тiней, що тут-таки товпляться круг його, дороге, миле обличчя, а радiсно, любовно цiлуючими його очима, мовчазними й кричущими гордiстю й безмiрною вдячнiстю йому, сонцевi, чорному апаратовi, цим усiм людям, що вiрять, що не бачать уже нiякої хоростi.

– Мамуню, хочеш також спробувати? А ти, тату? Не хочеш?

Навiть мiнiстерська постать утратила свою недоступнiсть, на бездоганно гарному жовто-смуглявому чолi виступив пiт, в очах i замiшання, i несмiла радiсть, i дивування.

Сонячний хлiб! Це ж нарушения порядку самої природи, це втручання в компетенцiю самого бога.

Але сумувати чи радiти з такого нахабства власного сина? Панi Штор не сумує й навiть не вагається. Вона просто й смiло, як добре вiдомий їй, нею самою зроблений пудинг, бере принесеною Рудi ложкою шматочок сонячного хлiба й кладе його в рот.

Принцеса Елiза другою ложкою обережно вiдщипує менший шматочок i, iз страхом та хвилюванням поглядаючи на нього, тихо пiдносить до уст. Четверо iнших пар очей перебiгають iз одної ложки на другу, з одних уст на другi й напружено чекають.

Сонце радiсно червоним металiчним полум'ям горить на розчинених шибках, трiумфує на металiчних частинах машин i приладдя Бджола раптом почала виразнiше, чутнiше густи, а квiтки застигли в чеканнi Малиново-червонi уста принцеси, на яких лишились зеленi крихти хлiба, несмiло, нерiшуче ворушаться, жують, очi широко розплющенi, ждуть, слухають у серединi себе й щодалi, то бiльше лякаються, не розумiють. Нарештi уста кривляться, голова заперечливо, неприємно труситься. Принцеса бiжить до вiкна й випльовує за нього зелену розжовану масу. Фе!

Але лице панi Штор стає щораз певнiше, яснiше, радiсно вражене, як у людини, перед якою щодалi, то бiльшi чудеса розгортаються.

– Господи, що за надзвичайний смак!

– Правда, мамуню? Правда? Ти дiйсно чуєш смак? Дiйсно?

– Я готова з'їсти цiлий центнер цього хлiба. Батьку, ти мусиш покуштувати! На, вiзьми.

Але Ганс Штор крутить головою. Не тепер. Вiн iще подумає Ще є час.

– Та ти ж тiльки подумай, вдумайся!. Ти тiльки спробуй! Це ж чудо! Ти розумiєш?! Вiн i думає, i вдумується, i все це, розумiється, гарно, але..

– Докторе! Як так, то я хочу сама для себе зробити сонячний хлiб! Можна? Ради бога! Що у вас є, трава, листя? Чи що треба? Я хочу зараз! Я хочу перевiрити на собi.

I зеленi, дитячi, палаючi нетерпiнням очi ревниво слiдкують, як рука панi Штор одколупує новий шматок червоняве золотистого хлiба й пiдносить до уст.

Доктор Рудольф з огiрченням i жалем дивиться за вiкно: сонце вже сiдає, червоно регочучи, за деревами саду. Його праця на сьогоднi скiнчена – запiзнились.

– Ах, як досадно! Але завтра, як тiльки воно зiйде, я неодмiнно хочу зробити собi хлiба. Добре?

– О принцесо!

Доктор Рудольф обома руками, здираючи шкуру з черепа, як скальп, всiєю душею зачiсує волосся на потилицю. Краще йому нiчого несила вiдповiсти. Краще за цей вечiр нiчого в свiтi не може бути нiде, нi в кого. Кращих, любiших, прекраснiших облич, як оцi, що тут, що так хвилюються, що так сяють, що так божественно, сонячно радiють, не може ж бути нiзащо, нiде, нiколи! Навiть старий граф, любий, дорогий, бiдний граф, вiчно суворо насмiшкуватий iз себе, з людей, iз свiту, навiть у нього на вилицях червонi схвильованi плями, навiть його старi намученi очi мокро блискають.

– Ну, добре. Рудi, а нерiдний батько не може, значить, їсти хлiб нерiдної дитини?

– Не може! Нiяк не може! Чужий же органiзм!

– Умгу! I, значить… Ага. Ну, так… Я розумiю.

Маленька графяня раптом швидко зиркає на старого графа i вона вже розумiє.

– Докторе! А пити хочеться? Треба?

– I хочеться, i треба.

– Нi, це так надзвичайно, фантастично, що я ще не можу вiрити. Це, дiйсно, чудо. Ах, як досадно, що сонце заходить! Ви не можете спинити його, вернути хоч на десять хвилин назад? Ви ж чудодiй. Зробiть це.

Доктор Рудольф обнiмає всю її палаючу червону голiвку сяйвом своїх очей i побожно-радiсно, в блаженному захватi й замiшаннi голубить. I голiвка так довiрливо, так по-iншому тепер повернена до нього, так тягнеться до його очей, так внутрiшньо вся соромливо-щасливо зливається з ним.

Граф Адольф раптом сильно струшує головою.

– Це – генiально! Нi, це таки генiально. Це матиме надзвичайнi наслiдки. Я просто не можу прийти до себе Але я вже передбачаю такi можливостi, що… Скажiть, дорогий Рудi, цей мiнерал… як ви його назвали?

– Гелiонiт.

– Чи цього гелiонiту багато можна знайти в природi? На це питання доктор Рудi не може вiдповiсти з точнiстю. Але вiн iз певнiстю може сказати, що тих запасiв його, якi вiн одкрив у горах на мiсцi землетрусу, вистачить на продукцiю апаратiв для всього населення Європи. Та тої кiлькостi, яку вiч привiз iз собою, може вистачити на всю Нiмеччину. Для одного скла треба крихiтну дозу гелiонiту. Його чулiсть i сила значно перевищують силу радiю.

– В такому разi. В такому разi свiт, мої панове, належить тепер Нiмеччинi! Рудi, ви – генiальна, ви – велика людина Нiмеччини!

Граф Адольф у невиданому нiколи в нього хвилюваннi простягає обидвi руки до доктора. Але велика людина б'є себе раптом рукою по чолi й з усiєї сили бiжить до столу. Вирвавши з нього шухляду, вiн гарячкове довбається в нiй i, нарештi, знайшовши, радiсно шкандибає назад. Руку вiн обережно тримає обiч себе, а в нiй держить щось, наче мишу за хвостик, тiльки блискуче, переливчасте. Вiн прямує просто на широкi, чекаючi, зеленi очi й простягує до них руку з блискучою мишею.

– Будь ласка: коронка Зiгфрiда!

I, сяючи голими, одвертими, спiваючими очима, подає її червонiй, зразу зблiдлiй, враженiй голiвцi.

– Боже! Коронка?! Звiдки вона у вас? Як ви знайшли її? Де?!

– Вона була весь час у мене.

I очi так само радiсно спiвають, голi, одвертi, наївнi очi.

– Як у вас?! Коли? Чого?!

– Я взяв її. Вона менi потрiбна була. Не вона, а брильянти. Я спочатку думав, що в скло мусить увiйти брильянт.