Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Я сміюсь, мені хочеться вискубти собі волосся, я хапаю під ногами сміття й грудки й кидаю в оцю смердючу колекцію, зібрану тут протягом десятиріч… Вони сахаються, місять одне одного. Згинь!.. Гаддя принців…

Ми рушаємо далі.

Не відсахнувсь, ба навіть не ворухнувся, лише цей юнак… Його перестріли вчора, саме коли виходив із зачарованого лісу, що оточує палац. Хлопець був першим, перед ким ліс… розступився…

Перш ніж увійти до її покою, наказую звільнити з-під варти звіздарів, програмістів, електронщиків та алхіміків.

Їм пощастило. Коли б не почалося пробудження, то, напевно, вже сьогодні б я наказав піддати шарлатанів тортурам. Подумати лишень — їли, пили, грабували як хотіли мою вбогу скарбницю: золото, бач, для якихось кон-ден-са-то-рів потрібне було! Рубіни з усього видлубували: ла-зер, мовляв, ла-зер…

Проте не було на це іншої ради, як тільки одна — терпіти; бо натомість я ризикував не дожити до пробудження. Принцеса проспала всього лише сорок років, коли ми продерлись сюди крізь клятий непрохідний ліс — рубаєш його, а він тобі знову постає. З кожної тріски — нове дерево. Ще тридцять років пішло на безплідні намагання збудити дівчину, яка любо собі спочивала. Мої гармати зробили вже стільки залпів, що пороху стачило б для перемоги в Тридцятилітній війні з укладанням Вест-фальського миру… А наслідки? Жодних, опріч того, що всім позакладало — бува, доводиться по п’ять разів кричати лейб-наркологам: “Промивайте!”, коли ті приходять питатись: “Мо’ накажете промити її високості шлунок?”. Як її, до речі, не доконали цими ідіотськими процедурами? Та ж не давала їй чаклунка жодного снодійного. Й веретено, що ним принцеса вкололась, судячи з аналізів крові, отруєне не було! Поволі спливав час, гармати прямою наводкою гилили в Морфея, шибки, навхрест переклеєні атласними стрічками, все ж іноді висаджувалися, від чого одні солдати впадали в веселощі, а інших катувало бажання дезертирувати, спершу помародерствувавши: палац (до сьогодні) був засипаний придворними, пажами, дворецькими, покоївками, кухарями, козачками та ін., приспаними разом з принцесою. Якась фея, що влаштувала це, вельми пишалась своєю помисливістю: прокинувшись за сто років, принцеса, мовляв, не злякається самотності — відразу буде кому її обмислити всім необхідним і розважити. Фея не передбачила тільки одного… Моєї появи. Моїх послуг. Мого кохання до зачарованої красуні й постанови в будь-який спосіб розбудити її достроково. Заради чого (попри всю сумнівність обіцянок програмістів та інших чорнокнижників пришвидшити перебіг часу в палаці) довелося дозволити цей науковий пограбунок казни, котрий іменувався “створенням Генератора” й супроводжувався несамовитими чварами, що звалися “диспутами” або “семінарами”…

Скільки не ходитимеш до голови по розум, а таки не втямиш, як ця компанія, що зашпорталася в інтригах, спромоглася не лише побудувати свій Генератор, але й справді примусити його протягом однієї доби “прогнати в палаці майже одинадцять тисяч календарних днів, що приблизно дорівнює тридцяти рокам”…

Переді мною відчиняють верескливо-рипучі двері — принцеса лежить на ложі, повитому гірляндами штучних квітів. Позавчора, коли Генератор зробив своє діло, ці вінки запахли могилою. Взагалі, багато чого в цьому страшному домі зіпсувалося, зотліло, повалялося або ж, навпаки, скам’яніло. Й лише вона зосталася такою ж гожою та рум’яною, мов тая троянда на моєму гербі! Одначе минуло належних сто років, її челядь проснулася… Час би вже і їй… Як-бо це, чекайте, як співав мій покійний блазень? Щось там про квітку, якій, мовляв, неподоба-річ лишатися на клейнодах… Тільки один з нас, цей старий дурень, зостався позавчора в палаці. А я ж забороняв, наказував одступити разом з усіма — чимдалі, до самого лісу, що зеленим муром облямовує палац і парк зі ставком. Жертва поетичної цікавості, він заявив: “Мені, ваша низькість, кортить відчути блискавичне наближення прийдешнього, водночас споглядати минуле в будь-якім вікні…”

Коли після скинення Генератора ми ввійшли до палацу, під одним вікном лежали побілілі кості. Я підняв череп — бідний, бідний мій Клоде, тепер я вже ніколи не почую твоїх дотепних глузувань та шпигачок! Утім, було в цьому щось театральне — в якійсь сучасній п’єсі про одного принца, пригадується, є схожа сцена…

Зате трунок став значно благороднішим! Я заборонив видавати його “для вчених потреб”. Що вже алхіміки, ці жреці “потаємного мистецтва”, заприсягались “зготувати нектар, од пахощів якого скочить навіть мумія”, але принцесу ніщо не проймало. Мабуть, на часі вже здихатися всіх оцих розумників. Законопатити старі човни — цього від них не діждешся. Вчора, лелечко, прокатали двох фей по ставкові!.. Обоє нагло скопали: промочили ж бо ноженята. На щастя, повз одну з небіжчиць випадково проносили кубок з отим “нектаром”… А другу воскресив я. Така цілюща, животворна властивість поцілунку принца.

Даруйте мені доторк до чарівниці, ваша високість! То не було навіть тінню зради. Я ваш… І ви… ви зараз же… маєте стати моєю. Бо ж чия ви, коли не моя!

І ось я нахиляюсь до її личка й легенько цілую в щоку, цілую з трепетом, дарма що робив так уже мільйони разів. Авжеж, я квапив пробудження, гармати гримотіли, покоління за поколіннями півнів кукурікали на її балконі, а під ним виписані мною з Гипшанії кабальєро відчайдушно виспівували своїх серенад. У погожі днини я тисячу разів пускав сонячні зайчики на стулені повіки принцеси. Ескулапи скликали незчисленні консиліуми, після яких, не втрачаючи професійної гоноровитості, розводили руками — воно б, мовляв, добре провести розтинання, тоді можна було б з усією певністю сказати, як слід було (!) застосовувати ліки абощо… За ці крамольні висновки медиків не обезголовлювано лише з тієї причини, що дуже були потрібні шпиталі, завжди заповнені настільки, що ніде, здається, веретено встромити. Річ у тому, що в коридорі, біля самих дверей опочивальні її високості, був натягнутий міцний шнурок — аби кожний, хто йде, гепався. З гуркотом.

Та ба! Всіма цими хитромудрощами годі було перервати задавнений сон…

Зате наразі, коли в цих стінах проминули належних сто років, коли вже збудились усі, зачаровані разом з принцесою, включаючи дворових псів, — отепер… Тепер вона солодко позіхне — потягу-у-усеньки… й нарешті розплющиться! Я кладу руки на боки, крадькома втягую черево — орел та й годі! Можна розплющувати очі!.. Ще мить… Ну ж бо!

Ані найменшого руху.

— Отже, ви навсправжки принц? — запитав я без зайвих передмов, щойно його привели.

— Так.

— Не брешете? Зараз ми перевіримо, — я подаю знак цирульнику, й поки він порається з рукавом юнака, перед котрим розступався ліс, підходжу до вікна… Що бачив Клод, яке “минуле”? Та й що, зрештою, є минуле? Безрадне порпання з долею, яку годі ошукати? Принцеса… вона все ще спить… Лишалась остання надія…