Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

НОВА ПРОФЕСІЯ

Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”, спинився на назві одного з віршів — “Нащадкові”.

Легка судома прокотилась спиною. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:

Газета затремтіла в неслухняних руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла роздивитись підпис. Думки плутались і також ніби тремтіли, викривлялись. “Цього по може бути, — думала вона. — Бути не може! Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”

Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та судома дошкуляла дужче. Літери миготіли перед очима.

Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:

Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. В єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися в газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. Її не варто і враховувати.

Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16–9”. На псевдонім не схоже…

Вона підійшла до телефону, кілька хвилин настійно набирала номер, доки юначий голос відповів:

— Редакція…

— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і замовкла.

— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.

— Під ними підпис — “Екс. 16–9”.

— Пам’ятаю, — тепер у його голосі відчувалася настороженість. Він вичікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напружене, як напнута линва. Нарешті, співбесідник здався:

— Вам сподобались вірші?

— Ви хочете знати тільки це?

— Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш…

— Хто це ми?

— Ну… редакція… автор… автори вірша…

— Екс. 16–9?

— Звичайно.

— Це псевдонім?

З невизначеного гмикання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне:

— Як розшифрувати підпис?

— Експеримент шістнадцять—дев’ять.

Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит:

— А хто автори експерименту?

— Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об’єднаний науковий центр. Але ви ще не висловили своєї думки про вірш. А для нас це…

Колись неодмінно висловлю.

Вона поклала трубку і натисла кнопку запам’ятовувача. Потім увімкнула канал зв’язку і інформбюро і запросила відомості про Петра Вахрамцева, свого колишнього учня, котрий нині працює, як повідомили їй недавно тридцятилітні “дівчата” з 10-А, у Другому ОНЦ.

Катерина Михайлівна намагалась пригадати Петра Вахрамцева. Він виринув з її пам’яті— гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригадалось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев відмовився виборювати звання чемпіона з п’ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гуртку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне з другим, але Петро цього не вмів. Катерині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведінки на уроках, проте натомість з пам’яті нав’язливо виникала його мама — артистка балету, вона прискіпливо запитувала: “Як на вашу думку, чи не надто мій син захоплюється спортом?”

За кілька хвилин, діставши відповідь з інформбюро і набравши підказаний номер, вона почула з динаміка знайомий голос:

— Вахрамцев слухає.

— Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки завваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімкнула екран телевізора.

Вона забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачились на вечорі-зустрічі випускників, і трохи розгубилась, коли на екрані з’явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою між брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини потепліли, засяяли в усмішці:

— Катерино Михайлівно, от не сподівався на ваш дзвінок! А ми збирались провідати вас наприкінці наступного місяця. Чесне учнівське…

— Не виправдовуйтеся, Петю. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя?

— Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їх позивні?

— Не треба, Петю. Найближчим часом я зустрінуся з тобою.

— Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно.

Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумніву в щирості його слів.

— Петю, ти не чув про експеримент шістнадцять—дев’ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науковому центрі.

— Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовніший…

“Він сказав це таким тоном, яким мовив колись “я — винуватець рекорду”, — завважила стара вчителька.

— В такому разі, до завтра.

— Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та допоки вони зберуться…

— Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: “Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, хоча б не заважай Микольській”. Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і заспокійливо мовила колишньому учню:

— Нічого надзвичайного не сталося.

Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалась між білястих брів:

— А чому ви зацікавились нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів…

— До побачення, Петю. Я все скажу тобі по зустрічі.

Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорились ще в аеропорту. З’ясувалось, що летять до одного міста майже в одній справі. Німцю хотілося довідатись, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції.