Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Сергійко торжествував.

— Начувайся! — промовив він і вже ладен був зв’язати хижака міцною ліаною, аж раптом той відкрив пащу і приємним голосом Миколи Васильовича Грубенка мовив:

— Доброго ранку, товариші!

Не вельми гучний голос мав Микола Васильович, але почути його міг кожен.

Він любесенько собі вмостився в зручному фотелі в майже порожній кімнаті-студії, думав про те, щоб ненароком не чхнути і не зашурхотіти папером, а вже радіо розносило його слова на всі боки, і, геть не до речі, збудило столичного школяра — і саме тої миті, коли Сергійко в помаранчево-спекотній Африці наздоганяв леопарда.

— …ву гімнастику! — почув хлопчик і остаточно прокинувся.

Африки й сліду не стало. У вікно зазирав застуджений ранок — впусти погрітися! Та ніч не квапилася йти. Вона ковзнула кімнатою, попестила м’якими долонями меблі — заколисувала дерев’яних чотириногих. Мстиво хукнула на шибку, щоб не запітніла. На вулиці ж бо осінь, яка невідомо на кого образилася, а тому супилася й рюмсала без перерви.

Шафа спала навстоячки, наче слон, тільки трошки підігнула товстенькі короткі ніжки й сперлася спиною на стіну.

— Е-е-х! — солодко позіхнув хлопчик і обхопив руками подушку. Під нею він мав старенького іграшкового літака. Ну й що ж тут смішного? Сергійко й гадки не мав із ним гратися — чи він маленький? Просто від дуже шанував авіацію, а тому полюбляв усе крилате: жуків, горобців, літаки. А з тим, кого любиш, хіба легко розлучатися, хоч би й на ніч?

Сергійко перевірив, чи на місці його приятель, заплющив очі і здивувався. Ще б пак! Адже він побачив таке, що не кожен і віри дасть.

Клен, з котрим хлопчик щоранку вітався, бо той стояв біля ганку з ранку до вечора, бо й уночі вартував двері, виник йому перед очима, наче між ними жодної стіни не було. Сергійко звичайно бачив лише його золотаву маківку — він бо ж був на чотирнадцятому поверсі, а клен ледве сягав п’ятого. Так ось, це дерево раптом просто на очах почало рости! Спершу до чотирнадцятого поверху примірялось — мало. І ну тягнутися аж до самісінького неба!

Сергійко, звісно, здивувався, проте мовчав — вичікував, що ж відбудеться далі. Золотаві долоньки листя тихцем прочинили вікно, гнучкими пальцями сягнули кімнати, а між ними вмостився сумний новенький літак. Він, сердешний, гадав, що геть нікому не потрібний: хлопчаки ж бо восени не видираються на дерева, а отже, ніхто його не знайде, ніколи не відшукає.

— Маєш від мене подарунок! — промовив клен. — Бери хутчіш, а то Павло Петрович незабаром на роботу йтиме, аби не злякався, що я такий довгий.

Ось який той клен добрий! Нікого не забув! Втім, хіба дерева бувають лихі?

Сергійкові від страху аж живіт зсудомило — а раптом усе це йому наснилося? Він простягнув руки, і — от тобі й маєш! — за стіною гучно чхнув тато. Клен злякався, висмикнув гілку за вікно — тільки Сергійко й бачив свій новий літачок!

От прикро, що тато так гучно прокинувся! Сергійко розсердився і вирішив сьогодні взагалі не вставати. Він стулив повіки міцно, як двері на ніч, а для певності притис їх руками. Нікого він не хотів бачити.

Тато збирався на роботу цілком безшумно — це йому так видавалося. Але Сергійко чув кожен звук: адже будинок було зведено для чесних людей, котрим, як відомо, нема чого приховувати.

Вранці тато завжди: поспішав. Спершу він впустив мило і довго ганяв його кахляною підлогою. Сергійко навіть ображатися забув, так цікаво було, хто ж переможе: тато чи мило? Аж ось почувся татків зневажливий шепіт: “А куди ж ти від мене втечеш?” Сергійко всміхнувся з заплющеними очима. Молодець тато — не лякається труднощів!

— Зараз шість годин сорок хвилин, — нагадав Микола Васильович, і тато почав збиратися втричі швидше.

На завод запізнюватися не можна в жодному разі! Тим паче, такому досвідченому і шановному авіаконструкторові, як Кучкін-старший.

Кулеметною чергою заляскали двері, а вхідні — ті вже гахнули чисто як гармата. Тато разом із ліфтом спустився на землю.

“Щасти в польоті!” — побажав йому Сергійко. І почав із цієї хвилини думати про маму — адже прийшов її час.

“Моя мама — диригент, а наша квартира камерний оркестр”, — вигадував Сергійко, дослухаючись до маминих кроків. І справді…

Варто було мамі увійти в кухню, як тої ж миті задзвеніло й загуло — от ніби там були бубни, барабани й лункі срібні тарілочки! Навіть холодне повітря, вдершися в квартиру, відтануло цвіріньканням горобців. А пилосос, хоча й фальшивив, наполегливо тягнув свою басову партію. Телефон же просто захлинався пронизливими трелями — скучив за ніч.

“Чисто тобі концерт! — зітхнув Сергійко. — Не дають дитині поспати ще аж за п’ятнадцять хвилин, а сну — хоч би ріска!”

Для різноманітності він вклався впоперек ліжка головою донизу. Від цього в голову сповзали нелегкі думки. “Як би це сьогодні до школи не піти? — розмірковував хлопчик. — Не можу ж я Топу підвести. Обіцяв — треба зробити! А скажи-но мамі, що собака прийде позувати — на кпини візьме. Хіба мама повірить, що варто надіслати Топин портрет на виставку собак — і перше місце їй забезпечено? Ніколи вона не зрозуміє, яка Топа гарна, тільки сором’язлива…”

Від таких думок Сергійко геть засумував і майже заслаб. Мама була така весела й добра, але сьогодні, коли вона зайшла до кімнати в своєму гарному жовтому халатику, Сергійко навіть не повернув їй усмішки.

— Ти що, горобчику, захворів? — стурбувалася мама. Очі їй зразу взялися переляком, а губи стали схожі на сумне рожеве “О”.

— Еге ж, захворів, — мерщій погодився Сергійко. Хоча й не слід було лякати маму, втім, тут-таки скривився, щоб на правду скидалося.

Сергійко чудово знав, що прикидатися негарно. “Це я заради Топи, — вмовляв він себе, — разочок збрешу, задля їхнього ж щастя. Коли мама дізнається, що ми з Топою перше місце посіли, сама ж перша зрадіє… Не казатиме тоді: “Що із тебе буде, синку?”

— Мені болить голова, живіт, горло, руки й ноги… і зуби, — перелічував хлопчик, намагаючись нічого не пропустити.

— Негайно до лікарні! Де “швидка допомога”? — мама, мов той птах, війнула рукавами й пурхнула до синочка, щоби пригорнути, поки ще живий.

— Не хочу до лікарні! — з переляку Сергійко верескнув так голосно, що мама зразу заспокоїлася: відчула, що сили в сина ще є.

— Я помилився, мені тільки голова болить… — заскімлив Сергійко, бо мама, либонь, щось запідозрила. Вона уважно придивилася до сина, хвильку поміркувала, навіть головою похитала, та зглянулася на його страждання і лагідно мовила:

— Гаразд. Не хочеш до лікарні, то полеж якийсь день удома. А завтра побачимо…

І пішла собі на роботу. А Сергійка так сумління почало картати, що він од сорому почервонів і навіть спітнів, наче справжній хворий від підвищеної температури.